Концепція смерті мозку передбачає, що життєвою основою у людині є мозкова активність. Це – брехня. Людина має безсмертну і непорушну душу, призначену до вічного життя. Маємо завжди про це пам’ятати – пише проф. Роберто де Матеї.
Підписуйтеся на Родину в телеграмі https://t.me/rodyna_cath
Світ зворушує доля дітей, яких вбивають бомби в Палестині, але не викликає ані сльози історія малої Інді, засудженої державною владою на смерть у Великобританії всупереч волі її батьків. Як могло до цього дійти? Життя трактується лише з матеріальної і утилітарної перспективи.
Ми забули, що кожна людина, навіть особа з пошкодженим мозком, живе тому, що має душу – і саме тому має непорушну гідність, що охоплює право на життя.
Одна із причин, через яку невинна людська душа може бути засуджена на смерть,- це запроваджена у 1968 р. концепція смерті мозку. Тоді в Гарвардському університеті запропонували справжню антропологічну революцію, пише pch24.pl.
До того часу лікарі були відповідальними як за ствердження того, що наступила смерть, так і за ідентифікацію її причин – але не мусіли вказувати точний момент смерті. Оцінювання проводили через перевірку остаточної зупинки ключових життєвих функцій: дихання, серцебиття та активність нервової системи.
У серпні 1968 року Медична школа Гарварду запропонувала нові критерії ствердження смерті, базуючись на чисто неврологічних критеріях: остаточна зупинка функцій мозку, що визначається як «необоротна кома».
Існує безпосередній зв’язок між визначенням мозкової смерті, запропонованої Медичною школою Гарварду влітку 1968 р. і першою трансплантацією серця, проведеною в грудні 1967 р. Крістіаном Бернардом.
Трансплантація серця вимагала, щоб серце донора надалі билось, тобто, щоб донор, відповідно до принципів традиційної медицини, залишався живим. Забрати серце у такому випадку було б рівнозначним із покінченням із людським життям, навіть якщо це робилось «з доброю метою». Наука поставила перед мораллю драматичне запитання: чи допустимо закінчити життя хворої особи, аби врятувати життя іншої особи з вищою «якістю» життя?
Стоячи перед цим запитанням – яке викликає тісну конфронтацію суперечних моральних теорій: традиційної і неоутилітарної – університет Гарварду взяв на себе відповідальність за визначення по-новому поняття смерті, в такий спосіб, щоб оминути етичну проблему трансплантації серця.
Існували два шляхи, що могли відкрити дорогу до рятування життя багатьох людей, що є водночас незвично вигідно для медичного і фармакологічного промислу: змінити моральний закон, дозволяючи вбивати невинного – або змінити критерії стверджування смерті, визнаючи за мертву особу, яку наука до того вважала живою.
Перший шлях полягав в тому, щоб модифікувати традиційну мораль, відповідно до якої невинну людину не можна вбивати в ім’я нової утилітарної етики. Другий полягав на перевизначенні концепції життя; на визнанні, що існування, якому покладається край, не було людським існуванням. Власне з цим було пов’язане визначення Гарварду від 1968 року.
Гарвардське перевизначення смерті було прийняте майже усіма американськими штатами, а пізніше і у більшості так званих розвинутих країнах. В Італії поворотною точкою був закон №579 від 29 грудня 1993 р., стаття 1 якого стверджувала: «смерть наступає разом із безповоротною зупинкою усіх функцій мозку».
Це стало антропологічною революцією, оскільки прийняття того, що смерть наступає разом із зупинкою усіх функцій мозку, є рівнозначним із запереченням існування духовної душі як життєвого принципу тіла разом із прирівнюванням життя до фізіологічної активності мозку. Людина применшується до тілесного організму, життєвий принципом якого є мозкова активність. Власне ця фізіологічна активність применшує розум, свідомість і усіляку духовну активність до буття «продуктом людського мозку».
Тому, виправдовуючи сьогодні закінчення життя особи з пошкодженим мозком, ми або втікаємо до утилітарної етики, відповідно до якої людська істота може бути вбита, якщо це корисно для суспільства, або заперечуємо співіснування біологічного індивіда з людським індивідом, стверджуючи, що оскільки людина є раціональною твариною – тобто оживленим буттям раціональної природи – тоді вбивство живої особи є допустимим у ситуації, коли вже немає раціональності, як буває у випадку не лише ембріонів і плодів, які ще не є самосвідомими, але також у випадку дітей із аненцефалією чи осіб із смертю мозку.
Так насправді як наука, так і філософія показують, що невідворотна втрата функцій мозку, що визначається з допомогою «плоскої енцефалограми», не доказує смерть особи. Хто б хотів ближче познайомитись із цією важливою проблемою, може заглянути до тому «Finis Vitae: Is brain death still life?», опублікованого National Research Council та Rubbettino, де містяться статті вісімнадцяти науковців з різних країн світу.
Життя і смерть не творяться за столом чи в лабораторії. Життя починається в моменті, коли Бог вливає душу в тіло, а закінчується, коли душа відокремлюється від тіла. Життєвим принципом тіла не є мозок, призначений на відмирання разом із рештою тіла, але душа є безтілесною реальністю, нематеріальною і духовною, а як така є непорушною і вічною. Людина має душу. Душа є призначена до вічності. Завжди про це пам’ятаймо.
