О. Войчех Войтовіч
Віруєте у Бога? (Йн. 14, 1) – це питання Христа, яке він ставить своїм учням, протягом століть закликає християн поглянути на стан віри у світі. Це здається є одним з ключових у цілій богословській справі Йосипа Ратцінґер [1], папи-емерита Бенедикта XVI.
Без сумніву варто поглянути на дотеперішній доробок колишнього Папи, щоб краще зрозуміти питання і завдання, які ставив Вселенській Церкві. Слухаючи його виступи, проповіді досліджуючи зміст документів, які до нас скеровував, треба бути свідомим, що вони були пов’язані з його передньою діяльністю. Багато років богословського служіння, у тому числі праця у Конгрегації Доктрини Віри, становить певну перспективу, через яку попередній Папа сприймав знаки часу і шукав нових доріг розвитку віри [2]
Християнство присутнє у світі вже протягом 2000 років, здійснює величезний вплив на людину і культуру. З іншої однак сторони, віра у сучасному світі переживає кризу. Труднощі, що виникають, походять як з зовні – тобто з контексту, у якому живе людина, так і з середини, від неї самої. Йдучи слідом за думкою Йосипа Ратцінґера, загрози для віри можна поділити на три групи: загрози у догматичному вимірі, моральному та пасторальному. Кожен з напрямків міг би становити предмет окремого аналізу. Синтетичний характер цієї статті вимагає проте врахування всіх небезпек, тому їх презентація буде мати загальний характер.
1. Виклики для віри у догматичному аспекті
Віра людини пов’язана з прийняттям визначених правд, які віра переносить. У першу чергу це стосується предмета і мети віри, а отже і самого Бога. З цього пункту бачення першочерговою загрозою для віри стає цілковите заперечення Його існування, тобто атеїзм у різноманітних формах. Дещо інший характер посідає єресь, яка є спробою заперечення окремих правд.
Можна сказати, що у кожної людини відбувається безперервний процес боротьби між вірою та безвір’ям. На думку Ратцінґера, можна ризикнути сказати, що у кожному віруючому безвір’я існує у притаманному йому способі. Теолог вбачає певну аналогічність екзистинційної ситуації віруючого і невіруючого: як віруючі, та і невіруючі, кожний на свій спосіб досвідчують сумнівів і віри, якщо тільки не ховаються самі від себе і від правди свого існування. Ніхто не може повністю уникнути сумнівів, ані цілковитої віри. Для одних віра буде існувати всупереч сумнівам, для інших завдяки сумнівам і у формі сумнівів». [3]
Однак інколи сумніви людини набирають деструктивний характер. Не очищують, не зміцнюють віри, але ведуть її до викликів її основ – до атеїзму, який становить заперечення існування будь-якої форми Абсолюту. Не слід проте вважати атеїзм кінцем питання Бога. Адже він є специфічною формою плостановки цього питання, яка завжди у рамках ретельних і справедливих роздумів, робить знову можливим повернення до Бога.
Ратцінґер вважає, що хоча не може бути мови про тотожність між атеїзм і політеїзмом чи монотеїзмом, однак всі три підходи у якийсь спосіб вміщають переконання про єдність і єдиність Абсолюту. Не потрібно вказувати, як це у випадку монотеїзму. Якщо йдеться про політеїзм, то варто ствердити, що божества до яких його послідовники скеровували свої молитви, ніколи не вважалися за Абсолют. Історія релігій вказує, що для багатьох стародавніх політеїстів характерним було переконання, що над багатьма силами панує одне буття. Зерна цієї правди віддзеркалює теж наявність ієрархії у пантеоні богів: завжди серед них існував один найважливіший. Також сучасний атеїзм повністю не усуває переконання про єдність буття: «Атеїзм борячись проти поняття Бога, як знаку єдності всього буття, цілком не усуває самої єдності буття. Більш того, найактивніша форма атеїзму, марксизм, якомога виразніше стверджує цю єдність у всьому, що існує, через те, що стверджує, що все буття є матерією [4].
Хоча ця єдність не має тут особового характеру, однак у цій інтуїції є переконання про єдність всієї реальності. З однієї сторони, це становить простір для діалогу з вірою, а з іншої, так сформований світогляд, вставлений у інтелектуальні рамки, стає великою загрозою для віри. Людина, для якої матерія представлена основою будь-якого буття, у епосі тріумфу емпіризму, може прийняти цю правду за аксіому.
Науковий атеїзм, пропагований у різноманітних формах призвів до величезного спустошення у сучасному світі. Найкращим прикладом цього є духовний стан осіб, підданих примусовій атеїзації у країнах колишнього комуністичного блоку. Добровільний і справжній атеїзм – пояснює кардинал – є спротивом щодо внутрішнього поклику, що глибоко вписаний у людську природу. Не можна протягом цілого життя залишатися атеїстом без закидів сумління, яке щораз закликає до пошуків Правди [5].
Фальшивим розв’язанням, згідно нашого автора, залишається також агностизм, що опирається на твердженні про неможливість пізнати Бога. У своєму теоретичному вимірі, у епосі епістемологічного скептицизму, він отримує все більшу популярність. Однак його неможливо практикувати у житті. Адже не дає уникнути кінцевої дилеми: вірити чи не вірити? Проблема існування Бога залишається ніби на узбіччі, подібно як у випадку атеїзму, актом закриття на найбільш фундаментальні істини [5].
Проте агностизм і атеїзм не є єдиними небезпеками для віри. Віруючі у Бога особи знаходяться під загрозою викривлення змісту віри, будучи плодом їхнього особистого неправильного розуміння або помилкових богословських концепцій. Криза не оминає самих фундаментів – віри у Пресвяту Трійцю. Загальна теза, яку озвучує Ратцінґер відносно двох перших Осіб Трійці звучить так: Отець забутий, Син применшений.
Богослов зауважує, що слушно стаючи на захист христоцентризму, деякі теологічні напрямки почали оминати роздуми щодо Бога Отця. Цей богословський брак прийняття для першої Особи Трійці пов’язаний з кризою загального розуміння батьківства і становить приклад, як негативні культурні течії шкодять розумінню віри. Там, де людське батьківство, як біологічний чи духовний феномен, дійсно не має відповідного досвіду, там розмови про Бога Отця стають чимось порожнім. Сьогодні людині важко прийняти концепцію Бога, з яким складаються відносини, перед яким стоїмо на коліна.
В теологію намагаються запровадити ідеї партнерства чи товариськості. Аспект творчої дії Бога воліють оминати, як невигідну тему у конфронтації з відкриттями природничих наук. Все це також відбивається далеким відлунням на полях теологічних роздумів. «Не випадково Апостольський Символ Віри розпочинається: «Вірую в Бога Отця Вседержителя, Творця неба і землі. Ця основа віри у Бога Творця (тобто у Бога, який є дійсно Богом) є центральним пунктом всіх інших християнських правд. Якщо ця основа віри захитається, все решта розвалиться”[7] – стверджує Ратцінґер.
На думку теолога, у христологічному аспекті, трапляються небезпечні односторонні бачення, які підкреслюючи людську природу Христа, недостатньо виражають Божественну природу. Якщо перед ІІ Ватиканським Собором теологи рівня К. Ранера чи Й. Юнгманна говорили про небезпеку монофізитства, то сьогодні варто говорити про загрозу аріанства або далеко просунутого несторіанства, що применшує Божество Ісуса Христа. Автор теж вбачає, що деякі католицькі богослови ідуть у напрямку тверджень, що християнство ( більш конкретніше – католицизм) є лише одним з багатьох інших виразів життєвих світоглядів, що всі релігії є однаково істинними. Тим самим значення Спасителя піддається цілеспрямованій релятивізації, як наслідок Його визнають за одного з багатьох релігійних геніїв. У результаті такого розуміння також і Церква, догмати і Таїнства втрачають свій абсолютний характер. Прийняття загально визнаних поглядів сприймається за фундаменталізм та зазіхання на свободу богословських пошуків [8].
Автор стверджує, що з кризою христології пов’язане заперечення вчення про первородний гріх. Якщо правда про гріх є відсунута, то тим самим стає непотрібним і Спаситель. Таким чином у під загрозою знаходяться фундаменти віри. Причину цього він вбачає у еволюційному способі сприйняття світу, який поняття первородного гріха трактує як символ, що вказує на слабкість у даному етапі розвитку історії людства. «Прийняття такої фальші веде до перевернення до гори ногами християнства – Христос переноситься з минулого виключно у майбутнє, спасіння означає тільки марш у майбутнє, обумовлений еволюційною необхідністю, марш, що провадить до досконалості. Людина є лише продуктом, ще не вдосконаленим у часі. Немає відкупителя, бо не було жодного гріха, який би його вимагав. […9]”. Ставлення під сумнів цього вчення обмежує розуміння сенсу світу і людини, веде до фальшивого переконання про можливість самовідкуплення і до браку потреби зміцнення благодаттю.
За прояв позитивної зміни Й. Ратцінґер вважає знову відкриття Духа Святого – третьої Особи Трійці, яка у богословській традиції Західної Церкви була дещо забутою. Цей крок був пов’язаний з величезним розвитком харизматичних груп Віднови. На жаль, і тут криється реальна загроза: відхід від забуття несе з собою небезпеку радикальної зміни акцентів, прояви якої де-не-де помітні у Церкві. На цьому ґрунті може виникати екстремальний релігійний сентименталізм та надмірне відображення харизмів, яке веде до протиставлення ієрахічної Церкви харизматичній Церкві [10].
Черговим тривожним сигналом для Ратцінґера є часткове заперечення, а часом навіть цілковите відкинення доктрини про вічне життя. Жахливий стан віри у цій сфері віддзеркалюють хоча б чимало проведених досліджень та анкет, з яких виникає, що чимало віруючих осіб сприймає есхатологічні правди за пережиток минулого. Есхатологічна частина дуже побічно буває трактована на катехезі чи у проголошенні проповідей.
Сучасним людям надзвичайно важко зрозуміти правду про небо, про призначення до вічного життя. Вона їм здається чимось міфічним, а на додаток не піддається емпіричній перевірці. Людина, що занурена у нігілізмі, відчуває себе покинутою Богом. Він для неї не є невід’ємним предметом у історії, а стає маргінальною гіпотезою. Отже, вже тут на землі не помічає проявів Божої дії, то тим більше важко їй очікувати чогось після смерті. Автор вважає, що надія неба у минулих часах була безсумнівно більш живою. Нині ускладнює її новітня концепція світу.
Динамізм прогресу, відкриттів і технологій вчиняють, що стан вічного перебування з Богом здається є приреченим на нудьгу. Щоб подолати це помилкове переконання – радить автор – треба повірити, що життя у глибокій приязні з Богом на землі, може бути позачасовим очікуванням невисловленої радості у небі. [11].
Й. Ратцінгер переконаний, що сьогодні ще більш піддається сумнівам віра у чистилище та пекло, що пригадує про наслідки здійсненого людиною зла. Втрата свідомості гріха і релятивізація фундаментальних етичних прав призводить до того, що людина не відчуває потреби очищення і звільнення від тягаря провин, а тим більш не уявляє собі можливості покарання за гріх. Перемогою диявола парадоксально є переконання, що його не існує. Трагізм цієї ситуації доводить зворотній факт – головне у секуляризованих середовищах виникають різноманітні форми сатанинського культу. Ратцінґер зауважує, що у деяких екзегетичних і теологічних пропозиціях, диявол трактується як символ, як тільки історичний вираз правди про людську провину. Одночасно не згадується про існування ангелів, які становлять своєрідну противагу до світу злих духів [12].
У площині богословських роздумів виникають заперечення існування можливості вічного засудження, а широка інтерпретація так званої теології надії, що корінням сягає патристики, а тепер опрацьованої К. Ранером, Г.У. Бальтазаром та іншими. Не заперечуючи цінності надії, яка викликає зусилля на користь спасіння всіх людей, Ратцінґер категоричний щодо необхідності прийняття правди про засудження тих, які живуть супроти любові, а заперечення цієї правди визнає за небезпечну помилку у вірі [13].
На місці правди про остаточний суд і воскресіння щоразу популярнішою стає ідея реінкарнації. Віра у подорож душ стає способом втечі від страху, що викликаний свідомістю величини своєї невірності та є проявом утопічної надії на ідеальне справедливе життя у цьому світі [14].
Формою пошуків шляхів реалізації спасіння у цьому світі стала так звана теологія визволення, яка виникла у результаті зіткнення теології з проблемою суспільної несправедливості. Її найбільш радикальна течія знайшла основу для опрацювання своїх відповідей у біблійних пошуках, опертих на екзегетичних методах школи Р. Бультманна, а також у марксизмі. Свій спосіб розв’язання представлено у надзвичайно довільному спосібі, вважаючи це за нову інтерпретацію християнства, за нову герменевтику віри. Ця орієнтація дала точку зору, згідно якої всі релігії є передусім інструментами, що мають служити захисту свободи і миру. Повинні отже виражати ефективну реалізацію політичних цілей. Праця на користь втілення євангельських ідеалів міститься у виборі на користь бідних і в подоланні шляхом революції економічної нерівності [16].
Цю течію автор окреслює, як утопічну та синкретичну теологію: «Ця мішанина Біблії, христології, політики, соціології і економії не може бути прийнятною з богословської точки зору, для суспільства вона ж є небезпечна. Не можна зловживати Святим Письмом і теологією до абсолютизації і сакралізації суспільно-політичного устрою [17].
Вона стає тим більш небезпечною, коли дотикає значних екзенстенційних справ і базується на слушному та доброму прагненню справедливості: «У міру як аналізуємо явище теології визволення, ясно бачимо головну небезпеку, яка загрожує вірі Церкви. Безсумнівно належить мати на увазі те, що помилка не може існувати, коли не буде містити у собі зернятка правди. Помилка стає тим більш небезпечною, чим більше містить у собі зерно правди» [18]. Хоча нині після фіаско марксистських ідей на європейському ґрунті, представники теології визволення менш помітні, однак вони присутні серед християн на всіх континентах.
Формою ідеології визволення кардинал Ратцінґер вважає теж фемінізм. Безсумнівно самі у собі пропозиції пошани до гідності і належна оцінка ролі жінок у суспільстві були перенесені до теології і стали пов’язаними з прагненням рукоположення жінок, яке у світлі документів Вчительського Уряду Церкви є неможливим. Запропоновано феміністичне тлумачення Біблії і поглиблені студії над материнськими та жіночими елементами концепції Бога. Ратцінґер вважає бажаними такі спроби роздумів, однак критикує їх, коли вони набирають екстремальний характер, що пропонують феміністичні зміни біблійних формул і догматичних визначень [19].
Сильнішою ніж будь-коли загрозою для віри є поділ Церкви, сьогодні передусім пов’язаний з виникненням сект. Їх формою, що найчастіше згадується у Ратцінґера, є Нью Ейдж – багатоаспектна культурна течія, яка використовує езотеричні, окультні та сатанинські методи вираження. Вона поєднує у собі елементи науки і сучасної містики, пропонує екстатичне «розчинення» свідомості. Робить відносним значення Біблії, особи Ісуса Христа та моральних імперативів. Отже, є проявом синкретизму та неогностицизму. Окремі елементи цієї ідеології, зібрані разом, є просто невдалим наслідуванням християнського послання, але чимало осіб, які вважають себе християнами, приймають їх повністю або частково, не вбачаючи у цьому суперечності між цими двома світоглядами [20].
Корені кризи віри, у всіх її аспектах, Й. Ратцінґер вбачає у помилковому розумінні Церкви. Богослов зауважує, що відкинення Церкви, яке відбувається, здійснюється передусім шляхом індивідуальних виборів. Чимало людей, у тому числі теологів, перестає вірити, що мова йде про реальність, ініціатором якої є сам Христос. «Щедрий, відданий без решти Церкві християнин, який приймає пропозицію Церкви і всі догмати, став винятком… [21]». Церква трактується, як ярмарок з догматами, який прагне монополії. Її розглядають виключно у соціологічних категоріях. Якщо тільки починаємо вважати Церкву за виключно людську структуру, лише за наш витвір, тоді також вибірковими здаються і правди віри, а віра втрачає автентичний гарантований інструмент, яким би вона могла виражатися. У виключно соціологічній, позбавленій бачення надприродній таємниці, концепції Церкви, навіть христологія губить своє посилання до Божественності. Виявляється тільки людським, історичним проектом, обмеженим тільки до земної дійсності, начебто релігійним, а у своїй сутності – атеїстичним» [22]
Разом з втратою правильного розуміння Церкви, знецінюється вартість ієрархії і послуху. Помічається це також і серед богословів, які інколи потрапляють у суб’єктивізм та індивідуалізм, а проголошуючи погляди, що суперечать з Навчанням Вчительського Уряду, притягують за собою інших християн. Забувають, з сумом констатував Префект Конгрегації Доктрини Віри, що властивим завданням теолога має бути не самореалізація, але допомога всій спільноті Церкві зрозуміти зміст віри. Можна помітити і тенденцію до пошуків консенсусу з усіма ідейними течіями сучасності, навіть ціною відречення від деяких, до того часу загально прийнятих правд. Ієрархію намагаються протиставити мирянам, які на думку деяких, мають мати право змінювати доктрину згідно з принципом більшої кількості прибічників під час голосування [23].
Щодо таких загроз, які стосуються головного змісту визнання віри, Ратцінґер нагадує необхідність прийняття властивого завдання Вчительського Уряду Церкви: «Завданням Вчительського Уряду єне є ставати в опозиції до думки, але давати голос авторитету Відповіді, яка вже була нам дана і таким чином створювати простір для самої Правди, яка до нас приходить. […] Йдеться про те, щоб не проголошувати свого слова, але тримати відкритим простір для мови Іншого, без присутності Слова якого все перетворюється у пустоту» [24]
