З України до Праги прибули три делегації: від Римсько-Католицької та Греко-Католицької Церков, а також від Мукачівської Греко-Католицької Єпархії. РКЦ представляють єпископ Олександр Язловецький, Ірина Сашко, Юлія Завадська та єпископ Радослав Змітрович. Слово української делегації РКЦ під час Континентальної асамблеї Європи Синоду єпископів у Празі.
Підписуйтеся на Родину в телеграмі https://t.me/rodyna_cath
1.
Слава Ісусу Христу! З факту створення людської особи на образ і подобу Триєдиного Бога виникає, що кожен із нас — інший, а отже, винятковий, неповторний, єдиний у своєму роді. Навіть сам Бог є абсолютно іншим стосовно людини; однак через таїнства Хрещення, Євхаристії а також молитовний діалог Він запрошує нас до спільноти з собою. Це дуже зворушливо, що Церква постійно прагне відновлювати єдність у різноманітті. Адже любити ближнього — це дозволити йому бути іншим. Вочевидь, великою перешкодою в цьому є клерикалізм, який у своїй суті призводить до інфантилізації вірян. У той час, коли серед мирян зростає рівень освіченості, зокрема в царині богослов’я, відповідно збільшується потреба кращої формації, а отже — якіснішого душпастирства. Також сьогодні, коли ми відчуваємо нагальну потребу євангелізації охрещених, добре було би, щоб Церква помітила та відповідним чином оцінила працю, залученість, таланти і вміння мирян.
Це стосується також богопосвячених жінок, які не раз зазнають ставлення до себе як до персоналу з обслуговування. Сестри можуть і повинні активно долучатися до справи євангелізації, проголошення Слова, а також наукової діяльності. Часто перешкодою в цьому є неправильне розуміння обіту послуху, а також використання його як засобу маніпуляції та духовного насилля.
Не можна не погодитися також із тим, що великою проблемою для Церкви в Україні є міграція жінок, внаслідок якої розпадаються подружжя та сім’ї. Бідність, самотність, чоловічий алкоголізм, а також насильство в сім’ях часто-густо стають причиною вбивства ненароджених дітей. На жаль, війна ще більше поглибила цю проблему. Саме тому нагальною потребою Церкви в Україні має стати пошук нових душпастирських рішень, які охоплювали б також терапію в широкому значенні цього слова, а також праця на захист життя та нерозривності таїнства подружжя.
2.
Христос перебуває в центрі Церкви не для того, щоб когось атакувати або ж захищатися перед кимось. Бог є Правдою, і Він прагне, щоб кожна людина могла цю Правду пізнати і нею жити. Для нас є абсолютно неприйнятним твердження, що розлучені повторно одружені, люди, які живуть у полігамному шлюбі, особи ЛГБТК «відчувають напруження між приналежністю до Церкви та власними емоційними стосунками» (п. 39). Це визначення ми вважаємо неадекватним, оскільки це стосунки грішні, а не лише емоційні. Так само грішні, як використання неповнолітніх та уразливих осіб, а також сексуальні зловживання, економічні, тобто корупція в широкому значенні цього слова, зловживання владою і совістю, або — іншими словами — психологічне й духовне насильство (див. п. 20). Тим не менше, це не означає, що не варто шукати відповідних форм душпастирства цих людей. Адже їхні рани й труднощі також потребують турботливої присутності Доброго Самарянина.
3.
Жорстока кривава війна, що триває в Україні, змушує Церкву дослухатися до думки тих, хто в ній лише віднедавна. Це внутрішньо переміщені особи, що втікають від бомбардування, ракетних обстрілів. Ці люди свій прихисток знайшли, серед іншого, в парафіяльних та реколекційних домах, а також монастирях. З огляду на це, вони мають можливість спостерігати за Церквою, а тому можуть нам багато чого сказати. Добре було би разом зі Вселенською Церквою подумати, як саме проголошувати Христа у воєнних та повоєнних умовах. Як дійти з Доброю Новиною до людей, що пережили насильство чи зґвалтування?
У ці хвилини, коли ми роздумуємо над Робочим документом для континентального етапу синодального процесу в Європі – в Європі гинуть люди. У найжорстокішій війні з часів Другої світової. У геноцидній війні, де жертвами цілеспрямовано стає мирне населення. Коли ми в Україні п’ємо ранкову каву – ми не знаємо, чи це не востаннє; коли ми прощаємося з рідними, поспішаючи на роботу – не впевнені, що знову побачимося. Наше життя зараз – війна.
Через війну Римо-Католицька Церква в Україні пропустила національний етап синодального процесу. Ми вже майже рік вчимося жити з цією реальністю смерті: тримаємо напоготові тривожну валізку та, як католики, намагаємося перебувати в освячувальній благодаті. Утім, ми зараз тут, бо хочемо послухати інших і поділитися власним досвідом. Наш досвід у тому, що під час серйозних випробувань у фундаментальних питаннях релятивізм і плюралізм думок — неможливі. Є добро і є зло. Святість і грішність. Героїчні чесноти і ницість. Є правда і брехня. Компроміси зі злом призводять до трагедій.
Цінності важливі. Важливіші за добробут: коли на наші міста летять ракети, ми сидимо в підвалах без світла і тепла, молимося та перераховуємо гроші на Збройні Сили України. Важливіші за життя: це може підтвердити наша Церква мучеників, яких за віру катували комуністи. А тепер правонаступниця Радянського Союзу – Росія – знову проливає нашу кров.
Поки Україна віддає життя за цінності, ми зараз тут, щоби сказати Європі та світові: «Дякуємо за підтримку і просимо про молитву. Перебуваймо в правді!».
Сторінка Римсько-Католицької Церкви в Україні
