Українські визвольні змагання дали нам цілу плеяду яскравих полководців та правителів, теоретиків та практиків української державності, які до того ж залишили по собі цікаву літературну спадщину. Одним з таких був Вацлав або В’ячеслав Казимирович Липинський, нащадок чи-то польського чи то спольщеного українського шляхетського роду, інтелігент, письменник, дипломат, мислитель, а ще римо-католик і трохи киянин.
Народився він у 1882 році, у родинному маєтку Затурці між Луцьком і Володимиром Волинським, там же провів і перші роки життя, серед шляхтичів-поляків та українських селян та міщан. Це подвійне середовище вплинуло на погляди хлопця – як римо-католик, він відчував себе частиною польської культури, а як мешканець України він відчував що живе на українській землі, серед українського і мусить дбати про її благо. Під час навчання у 1 київській гімназії Липинський потрапив до гуртка Марії Требінської, про який історик Наталія Полонська-Василенко казала, що «там зустрічалися люди різного віку, різних політичних переконань, різних фахів, але об’єднані одним почуттям — любов’ю до України».
В той час в Києві мешкало чимало римо-католиків – переважно поляків, недарма в університеті святого Володимира була окрема римо-католицька каплиця, а в гімназіях для учнів-католиків Закон Божий викладав не православний, а католицький священик. Звісно, переходити з православ’я на католицтво все одно вважалось злочином, але якщо ти вже народився в католицтві – тебе за це не карали. І ось, в гімназіях учні спільного походження створювали так звані учнівські корпорації – щоб організовувати своє життя, захищати свої права і так далі. І коли у 1901 році на великодніх канікулах в Києві проходив крайовий з’їзд делегатів таких учнівських корпорацій Правобережної України, семикласник Липинський, один з делегатів, запропонував створити одну спільну корпорацію для римо-католиків та православних на базі української територіальної приналежності. Тобто, католики та православні – усі ми живемо на одній Україні, то ж, давайте єднатись на цьому ґрунті. Поляки не захотіли приймати цю пропозицію і тоді Липинський зрікся членства корпорації римо-католиків і приєднався до православної учнівської Громади. Для юнака це був досить серйозний крок, який знаменував собою фактично зміну національності. Вацлав став В’ячеславом.
Звісно, визнання себе українцем не значило, що шляхетський син порвав з родиною та друзями – не такий в нього був характер, щоб сваритись з людьми через переконання. Тож після закінчення гімназії у 1902 році та короткої служби в драгунах (Липинський, фактично, все своє життя хворів на туберкульоз), навесні 1903 року наш герой вступив до Ягеллонського університету в Кракові. Тоді це була Австро-Угорська імперія, де українську мову не переслідували, українців не змушували називати себе малороссами, і в університеті Липинський не лише вивчав агрономію, а також відвідував лекції з української літератури, які читав галичанин Богдан Лепкий. Після університету Липинський одружився, жив та господарював у власному маєтку на Черкащині і у вільний від роботи час почав писати брошури та статті про те, що український народ «живе, хоче жити і буде жити, як народ незалежний», а значить, йому потрібна національна еліта – правителі, організатори, інтелігенція, тому ополячена і польська шляхта в Україні має зійти з позиції колонізаторів, визнати себе частиною народу і стати на чолі національного руху чи опиратиметься ходові історії. Ці ідеї він виклав у брошурі «Шляхта на Україні: її участь в житті українського народу на тлі його історії» та у статтях до журналу київського журналу «Przegląd Krajowy», до редакції якого він входив. Статті він підписував різними псевдонімами, один з яких – Nobilis Ruthenus.
Напередодні Першої світової війни Липинський вже брав участь в організації за межами Росії українського політичного центру, з якого згодом виріс Союз Визволення України, який складався з галицької та буковинської інтелігенції. Під час Першої Світової війни Липинського забрали до російської армії, він брав участь у боях проти німців, але через слабке здоров’я його відправили у резерв – до Полтави. Там він і зустрів Лютневу революцію 1917 року.
Як тільки це стало можливим, Липинський почав проводити українізацію військових частин, а потім, коли була заснована Українська Народна Республіка, заснував Українську демократичну-хліборобську партію. Він зближується з генералом Павлом Скоропадським і допомагає привести його до влади. В червні 1918 року гетьман відправляє його послом до Відня. На цій посаді Липинський працює під час гетьманату та після падіння Скоропадського. Не те щоб він симпатизував Петлюрі, але як українець і як посол він мав чіткі переконання – у складні для нації часи треба вміти відкинути ідеологічні розбіжності і разом працювати на користь батьківщини. Лише коли до посла надійшли вісті про сварки всередині петлюрівського уряду, про розстріл полковника Болбочана за спробу перевороту, В’ячеслав Казимирович проголошує що не може погодитись з цим «самоспаленням, в якому згоряє наша хата» і подає у відставку. Решту життя він провів на еміграції – то лікувався в австрійських курортах, то намагався розпочинати якісь політичні рухи на підтримку відродження України. Він співпрацював з Скоропадським, сварився з ним, зближувався з Вільгельмом Габсбургом, аж поки не помер у 1931 році від серцевого нападу. Похований він у Затурцях, біля родинного маєтку, на католицькому цвинтарі. Тоді це була територія Польщі. За СРСР усі могили на цьому цвинтарі були зрівняні з землею колгоспними тракторами, і лише за часів Незалежності цвинтар був розчищений силами Народного Руху. Його ж члени встановили пам’ятник на символічній могилі В’ячеслава Казимировича. В наші дні садиба Липинських відремонтована, а у 2011 році там було відкрито меморіальний музей.
Політичні рухи які Липинский започатковував на еміграції, не відігравали серйозної ролі в українському русі того часу. З одного боку, консервативні погляди колишнього дипломата, його тяжіння до монархічної форми правління були не дуже зрозумілими для нового покоління українських патріотів, а Скоропадський та Вільгельм Габсбург швидко опинились на узбіччі історії. З другого боку, будь-який суто емігрантський рух приречений на маргінальність. Людина, яка прагне брати участь в історії своєї країни, має жити на своїй землі, серед свого народу і ділити з ним його біди і невдачі. Покинувши свою країну, людина автоматично стає частиною історії тієї країни, де він оселився, де він працює, платить податки, де житимуть та навчатимуться його діти. Стів Возняк, Уейн Грецкі, Мілла Йовович – усі ці діти та онуки емігрантів з України давно стали частиною західної науки, спорту, кінематографу. Служити батьківщині на еміграції можна лише двома шляхами. Перший шлях – це відшуковувати фінанси, щоб переправляти їх на батьківщину чи то для підтримки повстанців, чи то для стипендії талановитим співвітчизникам, чи то для фінансування кіно, музеїв тощо. Так чи інакше для того, щоб ці гроші працювали на батьківщині. Другий шлях – це творити літературу та мистецтво, писати книги и картини, які потім читатимуть на батьківщині, висітимуть у музеях батьківщини. Земля і народ невіддільні один від одного.
Власне, тому уся політична діяльність Липинського в еміграції великої користі не принесла. Зате дуже цікавими для нас є його історичні праці, публіцистика, роздуми про шляхи утворення держави та нації. Дещо він писав ще в Києві чи на Черкащині, дещо під час роботи послом у Відні, дещо вже в Рейхенау. Серед спадщини Вячеслава Казимировича – історичні статті „Данило Братковський”, „Генерал артилерії Великого Князівства Литовського”, „Шляхта на Україні”, „Аріянський соймик в Киселені в маю 1638”, “Z dziejw Ukrainy”, „Україна на переломі 1657-1669”, „Лист до братів-хліборобів” тощо. Окремо варто розглянути збірку його статей «Релігія і церква в історії України», яка була видана у 1920-х роках, але писалась, судячи по усьому, ще за часів УНР. Вона є в інтернеті на різних українських та діаспорних сайтах, її легко завантажити й почитати
Деякі з викладених у цій книзі поглядів Вячеслава Казимировича здаються дещо утопічними. Наприклад, коли він пише, що світська влада слухає моральні настанови церкви та підтримувати її авторитет, а церква закликатиме людей жити по правді стримувати свій егоїзм, адже тільки Божий закон здатний створити здорове суспільство. Модель, яку він пропонує, працює виключно, коли і правителі, і церковники мудрі та стримані, кожен вмілий у своїй галузі, а народ слухняний та свідомий. Тобто, десь у Середземї, де на троні Арагорн, на амвоні Гендальф, а їхні піддані – відважні роханці, добрі хоббіти та культурні гондорці. На грішній землі, де то піп на трон залізе, то князь на амвон, а народ вважає себе експертом в усіх галузях таке неможливо.
Але два принципи, які викладає Липинський, є дуже влучними.
По-перше, виключаючи церкву з суспільного життя, держава неминуче створює свою ідеологію, яка і стає своєрідною обов’язковою державною релігією – як комунізм в СРСР чи гіпертрофована толерантність сучасного Заходу. То ж, краще все-таки церкву з громадського життя не виключати.
По-друге, наш публіцист чітко відділяє сферу державну від сфери духовної. Пропонуючи щось на зразок «симфонії» церкви з державою, він вважає що церква має діяти виключно моральним авторитетом і не лізти у політику. Більш того, духовну і світську сфери він чітко відокремлює і в приватному житті. Липинський пише:
«Я вірю в Бога, хочу виконувати його заповіді як мене навчила церква і не діло моє, людини світської, реформувати догму і науку, сформовану 2000-літнім досвідом. Але моя, римо-католицька, як і усяка інша віра, не забороняє мені робити моє світське, громадське, політичне діло, віддавати кесарю кесареве. Вона лише забороняє мені в політичній праці порушувати закони громадської моралі. Отже, проти моєї праці політичної, національної і державної української, мої духовні пастирі могли би виступити тільки тоді коли б ставши українцем і став би гіршим, ніж був, не будучи українцем. Не є завданням церкви робити за нас наше теперішнє світське кесареве діло… Не та релігія і церква нам в нашій світській боротьбі за Україну допоможе, яка буде найбільш «національна» та найбільш «українська» і яка в ім’я націоналізму буде толерувати наші руїнницькі національні прикмети, не та.ю яка в себе вбере найбільше земного, світського, політичного і які пастирі захочуть зайняти, кажучи фігурально, місце офіцерів генерального штабу, а та, яка навчить своїх вірних в їх світській боротьбі за українську державу, виконувати вічні і загальнолюдські закони, обмежить егоїзм і анархізм наших провідників, обмежить нашу звичку до егоцентризму, зрадництва та отаманщини, замість ненависті до москаля, ляха, жида, пана, буржуя, більшовика чи ще якоїсь причини нашого лиха дасть нам любов до Бога, до правди, до ідеї, навчить нас чесності, посвяті, послуху та дисципліни».
Тобто, Церква має бути вільна від впливу царів, сама може впливати на державу виключно мораллю. До речі, з цим перегукується Клайв Люїс – «християни впливали на політику не через те,що в них була партія, з якою треба було рахуватись, а через те що в них була совість з якою слід було рахуватись».
Далі в книзі Липинський розбирає різні історичні питання – як церква позитивно впливала на розвиток європейської цивілізації, як зберігала античну культуру, як вплинуло хрещення на долю Русі і так далі. Цікаві роздуми з приводу целібату – Липинський зазначає перш за все, що він є римо-католиком, при чому світська людина, тому сприймає целібат в латинські традиції, як даність, яку не має права змінювати. Якщо ж мислити як історик, то з церковної точки зору целібат сприяв незалежності церкви від держави, її понадкласовості, зате з національної, історичної точки зору саме священицькі родини, наприклад, на Західній Україні були головним осередком.
А ось про князя Володимира і його хрещення він пише ось так: «називати уніатом чи православним в сучасному розумінні цього слова не можна, адже розділу між церквами ще не було, то і про злуку говорити немає сенсу. Обидві ієрархії були водночас і православними, і католицькими. А загалом, не розумію практичного інтересу до цього питання. Князь Володимир був не теолог, а державний муж, войовник і політик, візантійське християнство він прийняв, бо воно сприяло єдності держави, і коли б перед ним предстали наші земляки, що під релігійними гаслами роз’єднують людей і з питань чисто церковних роблять політично-національну колотнечу – то їх зустріла б незавидна доля бунтівних прихильників утопленого в Дніпрі Перуна».
Загалом, тема розбрату а анархії, конфлікту між прихильниками різних точок зору та політичних курсів проходить через книгу Липинського червоною ниттю. Що ж, книга писалась в часи коли головною бідою держави, як здавалася її автору, був розбрат між політичними партіями.
І тут ми приходимо до головної ідеї Липинського. Розбираючи і історію українського руху від давнини до 20 століття, він простежує як трансформувалась в різні епохи національна ідея. Вона, на його думку, може бути культурно-ідеологічною або територіальною. Перша скерована на руйнацію держави, друга – на побудову. Наприклад, коли в умовах іноземного панування народ хоче зберегти свою культурну ідентичність і досягти більших прав, автономії чи навіть відродження своєї державності, тоді він гуртується навколо конфесії, мови, культури і відсікає від себе тих, хто не сприймає цю культуру чи ідеологію проходить по цих критеріях – наприклад, тих самих росіян чи поляків, які живуть на тій самій землі, але не розділяють прагнень українців. Коли ж народ здобуває свою державу, тоді національна ідея має ґрунтуватись засадах території, і має єднати усіх, хто живе на цій території – в тому числі оцих поляків чи росіян. Бо це теж люди, найважливіший ресурс для держави, і не так вже важливо якою мовою ти говориш і до якої церкви ходиш, якщо ти сумлінно працюєш на благо країни чи проливаєш кров, захищаючи її. Російськомовний донбасівець, який воює в АТО, а потім відкриває десь в Дніпрі ресторан чи фабрику, приносить країні більше користі, ніж україномовний галичанин у вишиванці, який закликає не йти в армію, бо не треба захищати злочинну владу, яка зливає патріотів у казанах. Наприклад, пояснює Липинський, за часів Речі Посполитої галицькі українці, які переходили на латинський обряд автоматично ставали поляками і ми ставились до них, як до поляків, бо східний обряд був одним з індикаторів національної приналежності – «і з хвилиною коли національна українська ідеологія стане державною, територіальною і політичною, вона включить поволі в українську національну цілість українських латинників так само недержавна, екстериторіальна і віросповідна ідеологія їх з цілої цілісті виключила».
В одному з листів Вячеслав Казимирович писав:
Націоналізм буває двоякий: державотворчий, як англійський, і державо руйнуючий, як український чи польський – такий, що сприяє державному життю нації і такий, що це життя роз’їдає. Перший називається патріотизмом, другий – шовінізмом. Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава – Ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить, перш за все, що Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависті до них, за те, що вони не українські націоналісти. Ви мусите все своє почуття і весь свій розум зосередити на тому, щоб найти розуміння, найти спільну політичну мову з місцевим москвофілом чи польонофілом – іншими словами: сотворити з ними разом на Українській Землі окрему державу. Бути патріотом – це значить бажати всіма силами своєї душі створення людського, державного і політичного співжиття людей, що житимуть на Українській землі, а не мріяти про втоплення в Дніпрі тих хто мислять інакше. Бути патріотом – це значить шукати задоволення не в тім, ’’щоб бути українцем’’, а в тім, щоб було честю носити ім’я українця. Бути патріотом – це значить перш за все вимагати гарних і добрих учинків від себе, як від українця, а не перш за все ненавидіти інших тому, що вони ’’не українці’’. Врешті, бути патріотом, це значить, будучи українцем, виховувати в собі перш за все громадські, політичні, державнотворчі прикмети: віру в Бога й послух його законам, тобто духовні вартості; далі вірність, твердість, сильновольність, дисципліну, пошану для своєї влади, загалом кажучи, лицарськість – тобто політичні вартості.
Ці слова є досить актуальними в наші дні, коли в сучасній Україні живуть мільйони російськомовних громадян, які теж стояли на Майдані та виганяли з своїх міст російських гастролерів, воюють в АТО. Дехто поступово переходить на українську, дехто обмежується тим, що просто знають її і застосовують при потребі. І ще такі люди створюють величезний пласт російськомовної української культури – взяти хоча б десятки блискучих блогерів або книги на зразок «14 друзей хунти» чи «Діалоги с нулей». Цілком можливо, що завдяки їм російська мова назавжди стане невід’ємною частиною української культури, як англійська стала невід’ємною частиною культури ірландської.
Ми змушені звикнути до того, що в нашій країні і в нашій історії є люди чиї погляди та культурні вподобання різняться від наших – і що вони такі самі українці, як і ми. Нація може складатись з кількох етносів, релігійних та культурних груп, але їх усіх має об’єднувати не стільки спільне минуле, скільки спільне сьогодення та майбутнє, готовність будувати одну хату і грати за спільними правилами, бажання разом творити власну історію. Це і є отой територіальний націоналізм. На щастя, в сучасній Україні він переміг. В дні Майдану шпиталі робили і в костелі св. Олександра, і в Михайлівському монастирі, карикатури і гасла писались і українською, і російською, і усі релігійні конфесії, крім хіба що однієї, у переважній більшості своїй проявили мудрість і не лізли у політику, натомість закликали зберігати загальнолюдські та громадські чесноти. Шовінізм – уділ маргіналів на зразок Фаріон чи Тягнибока. Або кремлівських провокаторів. Але зайвий раз перестрахуватись ніколи не буде зайвим.
Віктор Заславський
історик, публіцист
