Валентина Зубко потрапила у полон, коли знаходилась у Маріуполі. Там і зустріла свій ювілей − 30 років. Через п’ять місяців їх обміняли, і наразі вона вдома на Черкащині зі своїми батьками.
Підписуйтеся на Родину в телеграмі https://t.me/rodyna_cath
«Це був один з найтяжчих періодів мого життя»
Ще в дитинстві Валентина хотіла стати лікарем, щоб рятувати людей. Вчилася у фізико-математичному класі, згодом у медичному університеті.
Попри те, що батьки хотіли, щоб вона була цивільним медиком, все ж пішла на іншу кафедру, і закінчила військово-медичну академію, про що сказала батькам вже після навчання.
У 2019, по розподілу її направили в Маріуполь. І коли розпочалося повномасштабне вторгнення, хоч і мала змогу виїхати, все ж залишилася.
«Ми, військові лікарі, давали клятву медика і присягу народу України. Тому ми лишилися, щоб допомагати…», − каже дівчина.
Додає, що це був один із найтяжчих періодів в її житті, та були моменти, до яких вона готова не була, і їй було дуже страшно. Сподівається, що всі повернуться і не пошкодують, що лишилися там до останнього.
Розповідає, що батьки за неї дуже хвилювалися. Коли телефонувала, казала, що жива, все добре.
«Господь врятував моє життя»
Під час боїв поранених було дуже багато, але попри погані умови, Валентина з колегами старалися врятувати кожного.
«Бачиш врятовані життя і розумієш, що це важливо. Хоч було дуже страшно, постійно бомбили, але усім разом було спокійніше, відчувався затишок», − розповідає лікарка.
Каже, що вірила в Бога і раніше, але коли туди потрапила, її віра лише зміцніла. Молилися вони зранку та увечері, і хоча було дуже тяжко, як фізично, так і психологічно, все ж Господь врятував її життя.
Полон
Пригадує той день, коли потрапила до полону. Наші військові хотіли прорватися, проте не змогли. Багатьох вбили, а ті, хто вижив, розповідали жахіття. Зателефонувала батькам, повідомила про майбутній полон та відсутність зв’язку.
«Це був як якийсь фільм, я не могла собі уявити, що це зі мною і що це я. Мов інша реальність. Дуже страшно», — розповідає вона.
Куди їх везли, ніхто не знав. Інколи зав’язували очі, інколи саджали в закриті автозаки. Коли розміщалися в колонії, вже тоді по різному дізнавалися, де вони знаходяться. Під час полону були в трьох колоніях і в одному СІЗО.
Що було в полоні, Валентина на публіку не каже, тому що переживає за тих дівчат, які все ще в полоні. Розповідає, що ставилися по різному, хтось відносно непогано, а хтось так, що не хочеться і згадувати. Нехай Бог їх осудить, каже дівчина.
Лист батькам
В одній з колоній їм показували російське телебачення. І хоч це було недовго, і полонені не вірили тому, що їм показували, після тієї пропаганди було тяжко морально. Їм говорили, що вони нікому не потрібні, а нашої держави вже немає.
Зв’язатися з рідними вони не могли, але в одній колонії дали змогу написати лист. Хоч Валентина і мало вірила, що він дійде, все ж кілька рядків написала. Згодом, коли вже повернулася, мама сказала, що фото її листа прислали саме на день народження доньки, і це було найкращим подарунком.
«Я писала, що жива, здорова, у полоні, що я їх дуже сильно люблю і щоб трималися і підтримували одне одного. Вони робили тоді все, що могли і я дуже вдячна їм, і всім, хто допомагав», − такі слова донька адресувала батькам.
День народження
Ювілей, 30 років, дівчина зустріла в неволі. Але попри це, її подруги доволі оригінально її привітали. Вони написали про неї пісню з рухами, а також зробили з хліба торт зі свічкою. «Вони думали, що я сміятимусь, а я розплакалася. Це було так щиро і приємно», — розповіла вона.
Каже, що з тими людьми в полоні стали сім’єю. Сподівається бути поряд з ними все життя.
Звільнення
Перед обміном їх перевезли в невідомому напрямку.
«Молилися тільки, щоб не Таганрог. Це найнеприємніше, що з нами було там. І от ми почули, що нас таки везуть у СІЗО. Подумали, що все, знову починаються слідчі дії, знову все те саме. Повернутися туди було страшно. Накрутили собі, що нас везуть судити», — розповідає Валентина.
Цілу ніч вони стояли на ногах, потім їх повезли автозаком, далі літаком. Вже тоді в них з’явилась надія, що це обмін. Коли ж посадили в комфортні автобуси, надія зросла ще більше. А вже тоді, як зняли пов’язки, побачивши білборд із прапором України, та почувши рідну мову, дівчина розридалася від щастя. Схопила в однієї жінки телефон, зателефонувала батькам, і сказала, що вдома.
«Ми дуже сильна нація»
Наразі Валентина щаслива, що нарешті вдома. Вірить, що ті, хто ще в полоні, обов’язково вистоять та повернуться.
«Ми дуже сильна нація, якою треба захоплюватися. Ми знаємо, за що боремося. На нашій стороні правда», − додає.
Каже, що в полоні молилася за рідних та Україну, зараз за тих, хто в неволі.
Хоче повернутися до мирного Маріуполя. Розповідає, що це красиве місто і їй було дуже важко бачити, як окупанти його знищують.
Проте впевнена, що Україна вистоїть. Надалі планує далі займатися своєю справою. Також думає про створення вже своєї сім’ї.
Слово про слово
