Моя перша зустріч із традиційною латинською месою нагадала мені правильний порядок творіння, за яким ми всі одностайно звертаємося до Творця Всесвіту, — пише Дерія Літтл, навернена мусульманка, яка описала своє свідчення в «Посібнику для початківців до традиційної латинської меси».
Підписутеся на Родину в телеграмі https://t.me/rodyna_cath
«Коли Адам і Єва вирішили вкусити заборонений плід, вони поставили себе вище за Бога, порушивши порядок творіння. Гріх гордині, який став наслідком цього безладу, відтепер став центром людської боротьби. Без належного погляду і розуміння того, ким є Бог і ким є ми та наші ближні по відношенню до Нього, хаос залишиться не лише в суспільстві, а й у наших душах», – наголошує жінка, вихована в Туреччині.
На її думку, релігія її родини не принесла ліків від цього хаосу. «Кожен мій шанобливий, релігійний вчинок супроводжувався паралізуючим рабським страхом, який був прищеплений мені та кожному мусульманину з раннього віку. Аллах — примхливе, непередбачуване божество, яке не зв’язане принципами послідовності та доброти. Наш розум марний, а наша любов безглузда. Все, що ми зобов’язані йому, – це наша абсолютна і беззаперечна покора, в якій відносини між господарем і рабом є найважливішими », – пише вона, вказуючи на порушений порядок відносин людини і Творця в ісламі.
Помилялася, думаючи, що відновлення природного порядку творіння можна знайти в атеїзмі, орієнтованому виключно на людину. Хоча вона вдячна за те, що почула Євангеліє з вуст протестантів, однак також не знайшла вирішення дилем, які тривожили її душу, у богослужіннях, читанні слова та прославленні.
«Ані на зібраннях окремих деномінацій, ані на харизматичних зібраннях я не відчувала себе так, ніби ми стоїмо перед Богом або схиляємо коліна в поклонінні перед Ним. Було таке відчуття, ніби ми гуляємо з нашим другом Ісусом. Якщо ми справді віримо, що ми є синами та дочками Всемогутнього Бога, який створив нескінченний космос і найменшу клітинку в наших тілах, я подумала, що ми повинні ставати на коліна часто або принаймні раз на тиждень по неділях».
Прозріння прийшло тільки зі знайомством з традиційною літургією.
«Коли через багато років я відвідала свою першу традиційну латинську месу в старій англійській церкві з лавами з темного горіхового дерева, тоді я вийшла на новий рівень. (…) Це був Бог, перед яким я могла стати на коліна; Бог, який тримав наше існування у своїх руках, але вирішив упокорити себе, щоб стати одним із нас і зазнати приниження та смерті в любові, щоб врятувати нас від нашої власної гріховності», – пише вона.
«Коли священик і вірні звернулися до Господа, Меса вже була спрямована не до священика, а до Бога. Неважливо, хто був священиком (…) суворі рубрики та тексти молитов гарантували, що священик не буде в центрі богослужіння, але буде стояти in persona Christi з людьми і для людей під час Святої Жертви меси, перетинаючи межі часу і простору
Так, священик не був у центрі уваги, але й миряни не були… Тиша й урочистість відволікали нас від нас самих і один від одного, об’єднуючи нас унікальним чином, коли ми всі дивилися в небо. Усі ці враження я пережила ще до того, як вивчила літургію і пізнав значення молитов. Навіть для новачків традиційна Меса представляла своєрідне поклоніння, яке переорієнтувало наші тіла, розум і душі в досконалий порядок, у якому Господь отримав належну честь, як люблячий Батько. Нарешті я змогла не тільки схилити голову, але й впасти на коліна в хвалі та з’єднати свої молитви з усією Церквою. Світло прожекторів падало не на священика, вівтарника чи громаду, а на те, до чого воно належало: розп’яте Слово Боже, яке до смерті полюбило світ», – наголошує автор.
