У своїй відомій книзі «Зіткнення цивілізацій» 1996 року Семюел Хантінгтон висунув тезу про те, що після падіння комунізму у світі запанують нові конфлікти, основа яких уже не буде ідеологічною, як у часи Холодної війни, але цивілізаційною. Американський політолог також стверджував, що в довгостроковій перспективі неможливе існування держав, які є цивілізаційними гібридами. Він мав на увазі країни, які зсередини розриваються між двома цивілізаційними моделями. На його думку, їм доведеться розділитися на дві частини або вибрати один бік.
У своїй роботі автор навів два приклади таких гібридів. Першою з них була Туреччина, чиї політичні, військові та інтелектуальні еліти залишалися секуляризованими та вестернізованими, тоді як більшість суспільства, яке проживало переважно в провінціях, характеризувалося високим ступенем релігійності. Хантінгтон писав, що перша група представляла західну цивілізацію, а друга – ісламську, яка, на його думку, була нежиттєздатною в довгостроковій перспективі. Прогнози вченого справдилися: під керівництвом президента Реджепа Ердогана Туреччина відмовилася від світської моделі держави, створеної Кемалем Ататюрком, і повернулася до свого мусульманського коріння.
Другим прикладом, який навів американський політолог, стала Україна. За його словами, невдовзі їй доведеться робити стратегічний вибір, оскільки неможливо будувати державу, засновану на двох різних цивілізаційних моделях одночасно. Це був час, коли політичні оглядачі писали про «дві України»: західну, національно свідому й антикомуністичну, і східну, зрусифіковану й радянізовану. Гантінгтон, однак, вважав, що набагато глибші цивілізаційні розбіжності приховані під поверхнею національних, мовних і політичних поділів. За його словами, Україна розривалася між західною та православною цивілізаціями. Але чи справді це правильний поділ?
За сто років до Гантінгтона польський історик Фелікс Конечний також поділив світ на цивілізації. У той час України не було на картах Європи. Її землі на заході входили до складу Австро-Угорщини, а на сході до Російської імперії. На думку вченого, перша з цих країн належала до Латинської цивілізації, а друга – до Туранської. Що, на його думку, означала туранcька цивілізація на Русі?
Справа в тому, що 240 років – з 1240 по 1480 рік – Московська Русь залишалася під владою монголо-татар, що залишило на ній незабутній слід. Вона перейняла від Золотої Орди структури та механізми політичного та суспільного життя, особливо політичну концепцію та модель правління, яка нагадувала не Візантійську імперію, а радше азійські сатрапії. Особливо характерним було ставлення до влади, права і власності.
У монгольській моделі, прийнятій Москвою, правитель (хан, цар, генсек партії чи президент) є абсолютним господарем і власником усього і всіх у державі. Він не зв’язаний жодним законом, і навіть, більше того, його воля є законом.
Ці цивілізаційні принципи були настільки глибоко інтерналізовані, що відображені навіть у повсякденному мовленні. У російській мові, наприклад, немає таких слів, як «моє ім’я», «у мене» або «я повинен». Замість цього вживаються фрази: меня зовут, у меня есть, мне нада. Відповідно до етимології, суб’єктом своєї особистості, власності та волі є не індивід, а той, хто дає це йому зверху. Характерно, що в російській мові слова «приватність» не існує. Важко було одним словом описати сферу, якої не існує.
Цю азійську цивілізаційну модель, яку Конечний назвав туранською, перейняло Велике князівство Московське, яке з часом почало завойовувати інші землі, які тоді називали руськими. Під Руссю розумілися території, де переважало східнослов’янське населення, яке сповідувало православ’я. З самого початку християнства Київська Русь залишалася головним центром на цих землях. Саме в Києві 988 року відбулося хрещення великого князя Володимира Великого, інакше кажучи: хрещення Русі.
Сталося це в одинадцятому столітті, однак до фрагментації районів і появи багатьох країн, зосереджених навколо різних міст, як-от Новгород, Ростов, Суздаль, Полоцьк, Чернігів, Галич, Володимир та ін. Деякі з них мали власні, окремі політичні принципи, наприклад, Новгород був купецькою республікою. Деякі правителі, у свою чергу, планували зблизитися з латинським світом і укласти церковну унію з католиками, як, наприклад, король Русі та галицько-волинський князь Данило I, який прийняв корону від папи Інокентія IV.
У той час, коли Київська метрополія процвітала, на місці нинішньої Москви розкинулися багнюка та шумливі ліси. На жаль, монгольська навала 1240 року повністю знищила Київську Русь і зламала її могутність. Після цього удару Київська держава не оговталася. Московська держава, яка виникла лише в XII столітті, скористалася цією ситуацією, але змогла порозумітися із Золотою Ордою і визнати її зверхність над собою.
У XIV столітті Москва стала головною силою східних слов’ян, поставивши собі за мету зібрати всі руські землі. Це робилося шляхом поступових завоювань. На завойованих землях вона нав’язувала не лише своє панування, а й власний системний принцип самодержавства з правителем, як абсолютним господарем. Оскільки Київ був колискою Русі, об’єднання не могло бути повним без цього міста. Хоча столиці Російської імперії могли бути різними, наприклад, Москва чи Санкт-Петербург, залишався лише один центр «сакральної географії» – Київ, якого називають «матір’ю всіх міст руських».
Саме Київ протягом століть був єдиною реальною альтернативою Москві та її цивілізаційній моделі.
Між Сходом і Заходом, або розірвана нація
На думку деяких вчених, історія України, держави, позбавленої історичної спадкоємності, нагадує палімпсест, тобто рукопис, що містить кілька шарів текстів різних, навіть віддалених, історичних періодів. Серед них виділяються Київська Русь, козацька Гетьманщина та Україна ХХ століття. Кожне з цих утворень конкурувало з Москвою і кожне представляло інший цивілізаційний ідеал, посилаючись, наприклад, до візантійської культури, козацької вольності, прямої демократії, міського самоврядування чи представницького устрою.
У це суперництво були втягнуті також Литва і Польща, які вступили в гострий конфлікт з Москвою. Як зазначає польський історик професор Анджей Новак:
Казимир Великий успадкував територію сучасної Західної України, що призвело до переміщення кордонів Корони на схід. Проте ще важливішими в цьому контексті є наслідки польсько-литовської унії. Литва зосередила під своєю владою величезну частину земель Західної Русі, а відтак практично всю територію нинішньої Білорусі та більшу частину України. Внаслідок польсько-литовської унії ці землі протягом наступних кількох століть опинилися під потужним впливом Заходу та специфіки польської політичної та громадянської культури. Звичайно, Україна розвивала це по-своєму. Зауважимо, що козацька вольність, звичайно, не тотожна шляхетській вольності Речі Посполитої. Однак посилання на свободу як найважливішу ознаку ідентичності козацької політичної спільноти є чимось дуже важливим.
У ХІХ столітті, коли в Європі зароджувалася ідея модерної нації, українські землі були поділені між двома владами. На заході це була Австрія, яка окупувала Волинь, Поділля та Галичину з найбільшим містом Львовом. Панувала також у Закарпатській Русі зі столицею в Ужгороді та на Буковині зі столицею в Чернівцях. Переважаючою релігією тут був греко-католицизм, верховним главою якого був папа римський. На сході українці були над владою царського самодержавства, де домінувало підпорядковане Росії православ’я. Таким чином впливи двох цивілізацій проникали з двох напрямків: західного і туранського (за визначенням Фелікса Конечного).
Перша світова війна не принесла в цьому відношенні серйозних змін. Після розпаду Австро-Угорщини землі сучасної Західної України увійшли до складу Республіки Польща і продовжували зазнавати впливу західної культури. Східна Україна, у свою чергу, потрапила під владу ще гіршої тоталітарної сатрапії. Наступним етапом російського панування став комунізм, який здійснив геноцид українців у формі Великого голоду та масового винищення еліт. Метою радянської влади було не лише безумовне підпорядкування цих земель, а й створення нової людини (homo sovieticus), точніше нової нації, позбавленої попередньої цивілізаційної, культурної та релігійної ідентичності.
Після Другої світової війни, коли всі українські землі увійшли до складу Радянського Союзу, багато фахівців пророкували неминучість русифікації та радянізації українців. Що вони будуть розчавлені тоталітарною державою і зліплені на образ і подобу своїх поневолювачів. Офіційна інтерпретація полягала в тому, що не існує такого поняття, як українська нація, яка фактично є частиною одного великоросійського елементу. Українців представляли як малоросів, тобто росіян із певною місцевою самобутністю, власним діалектом і специфічним фольклором.
Усе це спричинило, з одного боку, комплекс меншовартості українців та відчуття вищості росіян щодо своїх сусідів. У радянські часи дійшло до того, що саме вживання української мови сприймалося, як ознака неотесаності, невишуканості та низької освіти. З іншого боку, володіння російською мовою облагороджувало і свідчило про приналежність до більш освічених верств суспільства.
Здавалося б, під таким політичним і культурним тиском українська нація мала б розчинитися у російській стихії. І все ж вона продемонструвала більшу стійкість і життєздатність, ніж передбачали багато політиків і політологів.
У 1991 році Радянський Союз розпався і була проголошена незалежна Україна. Оглядачі тоді писали, що Україна поділена на дві частини: західну, невелику, майже урізану, всього шість районів і 17% населення і величезний східну, що охоплює решту країни (кордон між цими областями збігався з кордонами Радянського Союзу 1939 р.).
Після Помаранчевої революції 2005 року ще писали про дві України, але вони були різного розміру та форми, а межа між ними проходила значно далі на схід, приблизно вздовж Дніпра, і здебільшого збігалися з польсько-російським кордоном у ХVІІІ ст.
Після Революції Гідності 2014 року ще можна було знайти тексти про «дві України», але пропорції між ними вже були протилежними, ніж у 1991 році: русифікований Схід перетворився на територію, обмежену переважно Донбасом, а решта країни, включно з містами Дніпро, Одеса, Полтава, Запоріжжя, Херсон, Харків та Чернігів, вона на боці західної цивілізації.
Є багато ознак того, що нинішня війна в Україні завершить цей процес. По всій країні відбувається масова відмова від євразійської моделі політичної культури та пов’язаної з нею політичної системи, яку можна зберегти лише за допомогою російських танків. Пророцтво Семюеля Хантінгтона 1996 року виконується на наших очах. Українці обирають свободу над автократією.
