Свій досвід служіння військовослужбовцям та ветеранам, відкриття свого покликання у покликані та про ознаки поствоєнного «донбаського синдрому» розповів римсько-католицький священник зі Згромадження Місіонерів Облатів Марії Непорочної та учасник Корпусу Військових Капеланів ХСП Вадим Дорош ОМІ.
Як ви розпізнали, що Бог вас кличе до капеланського служіння? Чи можна назвати це покликання у покликанні?
Можна сказати, що я далі розпізнаю, що Бог хоче від мене. Я колишній військовий. Тому, коли розпочалась російсько-українська війна мене це безпосередньо стосувалося уже в 2014 році, коли загинули деякі мої побратими з 30-ї та 51-ї бригад. Усіх моїх знайомих чи друзів, які віддали своє життя за Батьківщину, понад 20 хлопців. Тому хотів якось допомагати. Спочатку не думав про капеланське служіння. Поїхав, як волонтер на Схід і побачив потребу служіння священника, як військовим, так і цивільним. Потім почав співпрацювати з Християнською Службою Порятунку і належати до Корпусу Військових Капеланів. Далі почав служити ветеранам та військовим на мирній території… Тобто я цього не планував. Думаю, можна сказати, що це є покликання в покликані.
Що для Вас означає бути військовим капеланом і наскільки важко поєднувати це з парафіяльною діяльністю, адже напевно капеланського служіння не навчають у семінарії?
Звичайно, що капеланського служіння не навчають в семінарії, але там навчають ділитися вірою, проголошувати Ісуса Христа, служити таїнствами. Якщо до цього додати ще мій попередній досвід, а саме строкову та контрактну військову службу, то виходить непогана школа капеланів. Особисто знаю військове середовище, тому що сам близько шести років був військовим. Звичайно хотілося б повністю посвятити свої сили цьому служінню, проте на даний час це неможливо, оскільки маю ще інші обов’язки. Намагаюся поєднувати. Наприклад, у душпастирстві молоді додаю аспект патріотичного виховання. Намагаюся під час перебування на Сході також зустрічатися з місцевою молоддю та запрошую їх до Тиврова. Нещодавно ми приготували 30 аніматорів для християнських таборів і серед них на школі аніматорів було 14 молодих осіб з Маріуполя. Намагаюсь також поєднувати служіння ветеранам російсько-української війни та військовим зі служінням у парафії, що має позитивні впливи у дві сторони.
З вашого досвіду, які симптоми має поствоєнний або донбаський синдром? і коли варто з цим звертатися до спеціаліста?
Кожна нова, чи нестандартна ситуація викликає у нас менший чи більший стрес, особливо війна. Сам по собі стрес допомагає нам розвиватися чи витривати в певній ситуації та, на жаль, коли довго перебуваємо в стресі, це може перерости в травму, і тоді уже необхідне лікування. Ми, як капелани, не є спеціалістами, які можуть лікувати постравматичний синдром, проте дивлячись на деякі симптоми можемо вчасно його виявити, а значить допомогти та направити до спеціаліста. Напевно, коли побачимо, що, наприклад військовий, який повернувся з ротації, має тривалий час безсоння, або вибухає гнівом в простій ситуації, коли трапляється безнадійність, що подібна до депресійного стану. Може також бути постійні кошмари, які повторюються та супроводжуються холодним потом, страх перед натовпом… Тоді відомо, що краще допомогти такому військовому зустрітися з фахівцем, тому що від цього може залежати його життя чи життя ближніх. Часом про такі речі можна почути лише на приватній розмові чи під час сповіді.
Чи правда, що ветерани АТО/ООС знаходяться у зоні підвищеного рівня загрози суїциду і як цьому зарадити?
Кожний досвід має на нас вплив, а особливо досвід війни. Чи підвищує це ризик суїциду там в зоні війни, не знаю, але напевно є підвищений ризик після повернення. Чому? Тому що досвід війни змінює систему цінностей, пріоритетів, паралізує емоції. Ветерану може здаватися, що його ніхто не розуміє, або навіть сам помічає свої реакції, яких не розуміє. Саме тому важливим є допомагати військовослужбовцям, щоб пояснювати, що це нормальна реакція. Допомогти військовим адаптуватися до мирного життя і навчити жити з новим досвідом. Слава Богу зараз є щораз більше різних ветеранських просторів, де їм допомагають побратими та посестри.
Чи донбаський синдром та жахіття війни стосується лише військовослужбовців чи та також їхніх родин та ближніх, які ніколи не були на фронті?
Звичайно, це стосується також родини, знайомих. Саме тому ми щораз голосніше намагаємося говорити, що допомагати потрібно цілій родині. Передусім пояснювати, робити семінари для близьких родичів учасників війни чи також товаришувати допомогою конкретній родині. Можливо навіть потрібно ще більше інформативної політики для цілого суспільства.
Як капелани можуть допомогти учасникам бойових дій повернутися до мирного життя після жахіть війни?
На мою думку, пробувати бути з ними в їхніх середовищах, вислухати, підказати, допомогти. Бути свідком Ісуса Христа, який поруч.
Ви напевно не раз зустрічали мирне населення з окупованих територій та сірої зони, зокрема дітей, які приїжджають звідти на літні табори та відпочинок. Як військові дії позначаються на цивільному населенні?
Зустрічав і зустрічаю. Подібно, як і військові, так і цивільне населення особливо, яке проживає в зоні війни, має постійний стрес і часто коли дитина чи підліток виїжджає на мирну територію України, можуть проявитися різні страхи, закритість, паніка тощо. Наслідки війни для нас усіх – це праця на багато років. Тому потрібно об’єднуватися і служити один одному.
Чи потрібна психологічна реабілітація також і військовим капеланам, які постійно чи регулярно відвідують фронт?
На одній із зустрічей військових капеланів ХСП ми також розмовляли на цю тему. Звичайно є чимало випадків, коли капелан також має ПТСР і потребує допомоги спеціаліста.
Що має зробити держава, суспільство та Церква, щоб загоїти психологічні рани війни, яка ще не завершилася?
Передусім, гадаю, зрозуміти, що така проблема є. Бачимо, що першими реагувати на цю проблему стали саме волонтери та ветерани, далі Церква та уже зараз нещодавно почали створюватись державні програми. На мою думку, нам потрібно намагатися об’єднуватися та користатися з досвіду інших держав: США, Ізраїлю. Дивитися на їхні програми та адаптувати їх до нашої ситуації.
Через декілька днів відбудеться зустріч для ветеранів та учасників АТО/ООС у Тиврові. Яка історія та плоди цих зустрічей у житті військовослужбовців?
Конкретно зустріч, яка відбудетья 25-26 лютого, має релігійний характер. Її мета – допомогти військовому чи ветерану у своєму середовищі, у його просторі відкритися на Бога. Оскільки кожна особа крім фізичних та психічних травм має також і духовні рани, то тут ліки також мають бути духовними. Маю на увазі молитву, Службу Божу, сповідь… Якщо мова іде про ідею виникнення такого формату, то все дуже просто. Я спілкувався з багатьма побратимами, які не всі були віруючими. Тоді нас об’єднують якісь цінності, любов до Батьківщини тощо та не віра. Тоді подумав, щоб зробити саме зустріч для ветеранів-католиків російсько-української війни. Звичайно, що приїжджає менша кількість побратимів та у цьому часі Бог сильно діє. Люди відкриваються. Бог інколи дуже міцно діє через сповідь. Є випадки, коли хтось давно не сповідався, мав претензії до Бога та інших, а на Адорації прийшло пробачення і далі – щира сповідь… Бог дійсно діє. За все Богові подяка, а нашій Батьківщині – мир.
