Тяга та здібності до медицини в мене відкрились ще в дитячому віці: я був та і залишаюсь людиною, яка прагне пізнати світ та природу, в тому числі і людину як невід’ємну частину живого. Постійно захоплювався науковою літературою. Моя мама працює медсестрою і часто в дитинстві вона брала мене до себе на чергування в госпіталь, де я і побачив вперше білий халат. Однозначно в моїй дитячій голові закарбувалися картини лікування пацієнтів, їхня повага до моєї мами, внаслідок правильно виконаної роботи і вже тоді я вирішив, що хочу стати лікарем. Мені тоді було тільки 4 роки (усміхається – прим.ред.).
Підписуйтеся на Родину в телеграмі https://t.me/rodyna_cath
Військовий хірург з Азовсталі: «Я пройшовся по лезу ножа і в останній момент Бог мене спас»
Стати саме хірургом я вирішив у 9-ому класі, оскільки люблю працювати на результат і бачити плоди своєї праці, а в хірургії це можливо як не в одній із суміжних дисциплін, тобто прооперувати пацієнта, 5-7 днів стаціонару і далі зняття швів і пацієнт здоровий повертається до нормального життя.
Під час мого навчання у Вінницькому медичному університеті ім. М.І. Пирогова у нашій країні трапилась біда. 2014 році росія напала на Україну та посягнула на її незалежність та суверенітет. І тут я прийняв рішення, що не можу стояти осторонь, і мушу внести вклад в нашу перемогу!!! Я закінчив військову кафедру та здобув звання офіцера запасу. Шлях стати саме військовим хірургом був досить непростим, але дякувати Богу, в липні 2021 року я все ж таки офіційно приступив до виконання своїх службових обов’язків у Маріупольському військовому госпіталі саме як військовий хірург.
Що Вам давало сили цілковито віддавати себе у служінні пораненим від початку повномасштабного вторгнення?
Я служив, служу і буду служити задля збереження життя та здоров’я усіх, хто цього буде потребувати, навіть якщо це буде противник.
В Заповіді Божій сказано не вбий! А в клятві Гіппократа, яку медики приносять сказано: не нашкодь!
Сили надавала віра! (Денис Гайдук з дитинства відвідував костел Матері Божої Святого Розарію у с. Шаровечка, що неподалік Хмельницького. Його прабабця та бабуся є польками, відповідно, з дитинства, коли бував у селі, то постійно відвідував цей храм). Віра в Бога, в себе, в нашу країну, незламність нашого народу, віра в професіоналізм наших військових. Однозначно віра, бо фізично я вже не витримував працювати 24/7. Рятуючи інших – згораєш сам: саме так працюють і повинні працювати лікарі. Від нас залежить життя людей. Завжди починаючи операцію я говорив подумки: «Боже твоя воля – моїми руками». І Він допомагав навіть в тих випадках, де шанси на життя у пораненого були досить малі!
Чи можете навести кілька прикладів, що Ви бачили конкретну Божу руку?
Однозначно, можу навести, в мене таких випадків було безліч. Коли відбувається Боже чудо, ти одразу цього усвідомити не можеш. Розуміння приходить через деякий час, під час аналізу певних ситуацій.
Одного з днів перебування в бункері Азовсталі, було пробиття бункера. Ми почали відкопувати людей, яких завалило під плитами і знову подавати їх на операційний стіл, і в один із моментів, коли ми очікували на чергового пораненого, внутрішній голос, чи то відчуття якесь, говорило мені, що потрібно негайно забиратись з операційної. Я швидко сказав своїм колегам, що прошу їх, поки чекаємо пацієнта, побути в дверях операційної, оскільки там була товста бетонна балка. Мене послухали. Нас було тоді біля 4-ох чоловік. І як тільки ми вийшли в двері, через 30 сек. було пряме попадання ракети в шахту бункера, яка вела в операційну. Нас вибуховою хвилею винесло з дверей моментально!!! Вогнем попалило волосся та фліски. Якби ми знаходились в операційній, шансів вижити в нас би не було!!!
Другий сильний момент був під час теракту в Оленівці. За два дні до теракту керівництво колонії сформувало на околиці колонії додатковий барак. До нього переселили чисто бійців полку Азов. Я був єдиною людиною не з Азову, яка сиділа з ними. І забирали людей туди в випадковому порядку по прізвищам чисто по алфавіту. І в моєму бараці серед всіх полонених знаходився мій однофамілець. Коли зачитували списки забрали його, хоча в їхніх списках я рахувався як азовець. До речі того хлопця я також оперував. І коли всіх забрали, рівно через 2 дні, той барак взірвали. Тоді загинуло з 200 переселених людей більше 60 і ще певна частина стали 300-ими, по моїм даним хлопець-однофамілець, на превеликий жаль, також загинув. Бог знову відвернув мене від загибелі.
Третій сильний випадок, коли мене забрали до в’язниці в м. Таганрог РФ. Тоді мене постійно били, катували, використовуючи всі підручні засоби: руки, ноги, резинові палки, металеві труби, а також електрошокер. Фізично від мене вже нічого не залишалось, я був синій з голови до ніг. В мене були зламані ребра з двох сторін. Я молився і подумки казав: «Боже, ти даєш рівно стільки, скільки я зможу витримати». І в один з днів мене забрали звідти на обмін. Після того, як я зробив КТ грудної клітки, то зрозумів, що мені залишався до смерті 1 день. Знову, як то кажуть, я пройшовся по лезу ножа і в останній момент Бог мене спас.
Один з моментів, про який хочу сказати: під час нашого етапування з Оленівки в Горлівку, а потім в Таганрог, я забрав з Оленівки ікону Божої Матері і під час усіх можливих перевірок, переїздів, забирання наших речей і крадіжок тих самих речей, ця ікона при всіх обставинах залишалася зі мною!!! І тепер вона знаходиться у мене вдома. Ось так ми разом це все пережили.
В одному з інтерв’ю Ви розповідали, що полонені мали змогу піти до церкви. Розкажіть про Ваш візит до тої церкви.
У Горлівці було дозволено відвідування церкви. Це був четвер. Мені цікаво було піти та подивитись, що то за церква. Дозволялося 10 людям за бараку за один раз піти до цієї церкви. Нас записали. Була черга, але вона завжди ставала все меншою. Чому? Зараз поясню. Насправді це ніяка не церква, а просто приміщення. В одному кутку висить портрет Путіна, а в другому – Чепушиліна. Є прапор Росії, ДНР. Трибуна є. Приходить батюшка, єдиний церковний атрибут при ньому – це кадило, має свою переносну ікону. Пропаганда Московського патріархату йде тотальна, особливо, якщо ти католик. Я просто сидів мовчки і спостерігав. Для них Українська Православна Церква, католики були нечистю. Тож, я один раз пішов з цікавості і після цього моєї ноги там не було…
Денисе, дуже дякую за Ваше свідчення і жертовне служіння! Тут замало слів … Нехай Бог Вас зміцнює та дозволить далі виконувати своє жертовне служіння заради ближнього та Батьківщини.
Розмовляла Аліна Петраускайте
На фото – Маріупольський госпіталь, який 16.03.2022 був знищений російською авіабомбою
Сторінка Римсько-Католицької Церкви в Україні
