Священик та нині військовий капелан і волонтер Юрій Бабинець разом з синами – 22-річним Антоном і 24-річним Олексієм – та другом Русланом Горовим були першими, хто виїхав назустріч колоні російської техніки 26 лютого о 12.55 у Мотижині, що під Києвом. Саме вони першими відкрили вогонь по ворожій техніці. Зі зброї у них були лише РПГ, пістолет та два автомати…
Про це йдеться на segodnya.ua.
Юрій Бабинець разом з синами записались у тероборону, яку очолював Ігор Сухенко, чоловік старости села Ольги Сухенко. Саме тіла Ігоря та Ольги разом з сином Олександром після звільнення знайдуть у сумнозвісній “мотижинській ямі”…
– Ігор видав нам РПГ, “муха” його називають. Ми сіли в машини і поїхали на виїзд з села зустрічати танки, – згадує Юрій. – Старший син у мене архітектор, тому я вирішив, що Олексій швидше розбереться з тими інструкціями. Дорогою розумів, що їдемо в один бік і навряд чи звідти повернемося. Тому помолився, щоб Бог прийняв наші душі на небі. Було шкода, що обидва сини і я мали загинути – і наш рід обірветься.
Дорогою Олексій зробив селфі в машині і виставив у соцмережі зі словами “Всіх люблю! Слава Україні!”. Заряду було всього 1%, але він встиг відправити дружині особисте повідомлення: “Я тебе люблю” і відключив телефон.
Те саме фото-сторіз Олексія Бабинця, яке могло стати останнім в його житті
“Нас четверо, а навпроти – колона російських танків”
Вони стояли посеред дороги і бачили, як на них іде колона танків з літерою V. До пістолета було 15 патронів, на два автомати – 7 магазинів і одне РПГ в руках Олексія. Коли колона техніки була метрів за 400-500, чоловіки відкрили вогонь…
– Було дуже страшно, – долучається до розмови молодший син Антон. – Нас четверо, а навпроти – колона російських танків. У мене реально трусилися ноги. Розумів, що таким набором зброї ми ніяк не зупинимо танки. Сльози самі котяться, бо розумію, що це – все, був молодий Антон, прожив своє коротке життя…
– Стою на коліні, тримаю РПГ на прицілі, – говорить старший брат Олексій. – Помолився, покаявся і приготувався до смерті. Спочатку було страшно, а потім єдине, про що думав – щоб тим єдиним пострілом не промахнутися. Бо в мене найпотужніша зброя і маю єдиний постріл, а я не знав, як користуватись. Добре, що на корпусі була картинка з інструкцією…
Після пострілів колона зупинилась. Чоловіки чекали найстрашнішого. Але – техніка здала назад і поїхала на село Копилов. Оборонці ж залишились на позиціях, тому що не знали намірів рашистів.
Партизани з бензопилами зупинили танки
Через деякий час до них під’їхало машин 10 місцевих чоловіків з бензопилами і почали навхрест валити дерева та блокувати ними дорогу, щоб не пустити ворога до Мотижина і Києва.
– Чоловіки так по-хазяйські під корінь різали, – згадує Юрій. – А я запропонував різати так, щоб залишати високі пеньки, таким чином дерева затримають техніку на дорозі, а хто піде в обхід – застрягне через високі пні.
Пізніше приїхала вантажівка з маніпулятором і залізобетонними блоками. Місцевий чоловік саме привіз їх на будівництво до свого батька і навіть розвантажив їх. Але коли почув стрільбу, маніпулятором завантажив назад і привіз ті блоки на край села.
Розрахунок був такий, що техніка не проїде дорогою, а піде в об’їзд полями і там застрягне. Власне, так і було.
Помічник командира десантно-штурмової бригади, який відповідав за корегування цілей “Байрактарів”, коли відбивали Мотижин, повідомив, що саме тут застрягли близько 7 одиниць техніки. А блоки… А блоки рашисти розстріляли і в обхід таки в’їхали у село.
Але на той час Юрій з синами та чоловіки з Мотижина вже бачили: все, що могли – зробили, голіруч на танки йти немає сенсу – і повернулися у село.
А потім рашисти почали пошуки сільських активістів
У Мотижині розташований реабілітаційний центр “Восор”, яким опікується Юрій Миколайович. Там проживають близько 20 осіб, що перебувають у важких життєвих умовах. Там на момент окупації була і вся родина Бабинців.
Саме коли на край села в поле виїхала заблукала ворожа техніка (близько години не знали, куди їхати), Юрій подзвонив знайомому силовику і скинув координати російської колони. Його попередили, що зараз буде працювати артилерія – необхідно сховатися в укриття, бо може зачепити.
– Усі ми – моя родина, хлопці-реабілітанти – пішли в наш маленький погріб, – продовжує Юрій. – Мамі стало погано з серцем, каже, що помирає, просить “швидку”. Але куди зараз помирати, яка вже “швидка”… Ми вчотирьох спустили її у погріб. Нас там близько 30 людей помістилося.
Юрій також корегував вогонь української артилерії, яка знищувала техніку ворога. Фото: особистий архів
Юрій згадує, що вони замаскували всю територію реабілітаційного центру, відключили сигналізацію автівок, вікна заклеїли ковдрами:
– Така темінь вдень, все замуровано, лампочки у кімнатах ми замотали. Я ще подумав, як повернусь додому – включу світло в усіх кімнатах і добами не буду виключати.
А потім рашисти почали пошуки сільських активістів та тероборонців. Перевіряли телефони селян, шукали переписки, дзвонили сусідам, вишукували корегувальників. Тому на початку березня Юрій Миколайович прийняв рішення – виїжджати з села, аби зберегти життя мешканцям реабілітаційного центру.
Через кілька днів після виїзду Бабинців рашисти взяли у полон і катували сільську старосту, її чоловіка та сина. Вони знайшли списки тероборонців. Серед них були імена родини Бабинець…
Сім’ю Сухенко після звільнення села було знайдено у “мотижинській ямі” – братський могилі, куди рашисти скидали тіла закатованих українців.
Джерело: segodnya.ua
