З початком повномасштабної війни тисячі родин роз’їхались: один партнер опинився на фронті, інший – у тилу.
Перша особа отримує травматичний досвід під час боїв, щодня ризикує життям і захищає батьківщину. Друга людина виконує обов’язки родини самотужки, піклується про дітей і батьків літнього віку.
І він, і вона при цьому знаходяться на межі нервового напруження.
Як упоратись та підтримати один одного у непростий період життя, обговорили під час психологічного клубу видавництва Vivat фахівці Катерина Гольцберг, Валерій Ільчук, Марія Жиган, Анна Шийчук.
Тривога як оберіг від нещастя
Бажання контролювати те, що відбувається з партнером на фронті є природним. За цією емоцією може ховатись кілька підґрунть: це бажання все контролювати, бажання піклуватись про близьку людину або переконання, що тривога відведе нещастя від партнера.
Тривога може спонукати до дій: наприклад, подбати про те, аби у військового було необхідне екіпірування, їжа та спальник. У такому разі, зазначає сімейна психологиня Катерина Гольцберг, така тривога-контроль має позитивний і корисний характер.
“Наша українська жінка потребує контролю, вона все має відстежувати: чи він у шапці, чи в броніку, чи є що їсти.
Такий контроль сприяє перемозі, адже жінки об’єднуються в тилу задля спільної справи та збирають гроші на допомогу армії”, – зазначає сімейний психолог Катерина Гольцберг.
Співучасть допомагає людині почуватись краще і проживати життя у цю конкретну мить війни, не втрапити в режим очікування і замороження власного життя.
“Ми часто робимо помилку, замикаючись в очікуванні. Війна надовго, тому ми мусимо навчитись жити й воювати одночасно. Не поставити життя на паузу, мовляв повоюю, зроблю все, що можна, а потім продовжу жити. Ні, так не вийде”, – зауважує психотерапевт, керівниця Служби турботи про психічне здоров‘я БФ “Право на захист” Анна Шийчук.
Фахівець додає, що за тривогою-контролем ховається також і недовіра. Людині здається, що якщо вона цього не зробить, то все піде шкереберть. Треба “скинути” ці налаштування в голові та повірити, що твій партнер робить все найкращим чином там, де він є. У тилу треба страхувати.
Людині, котра у відносній безпеці, треба ретельно контролювати думки та відстежувати почуття. Психологи зазначають, що стикаються із тим, що партнер передчасно починає горювати за близькою людиною. У той час, коли з коханим/-ю все добре.
“Коли ми працюємо в мирний час з тривогою, ми працюємо з низьким відсотком небезпеки. Під час війни вірогідність висока. Ми не можемо спростовувати ці думки для людей.
Варто зрозуміти, що ховається за надмірною тривогою, бо іноді за нею стоїть упередження: якщо я буду тривожитись – нічого не трапиться.
Така захисна поведінка людини ставить завдання завжди тривожитись, не допускати розслаблення ані на хвилину, аби нічого не трапилось”, – зауважує психотерапевт Марія Жиган.
Мрія спільного майбутнього
“Для воїна важлива ідея “заради чого я це роблю, кого я захищаю і для кого ризикую життям”, – зауважує сімейний психолог Катерина Гольцберг.
Фахівець пояснює, коли партнери, будучи на відстані, мріють про спільне майбутнє – це додає цінності життю в часи війни.
Людина на фронті триматиметься за ідею спокійного і мирного життя поруч з коханою людиною. На березі треба домовитись про те, що кожен з партнерів береже себе у тій позиції, де він знаходиться: на фронті, чи в тилу.
“Я не вважаю поганим, коли жінка дзвонить коханому на війні розповісти щось про себе: наварила борщу, діти вчили математику… Людина має розуміти, що є оце спільне майбутнє, тоді з’являється не лише ціль бити ворога, але і ціль більша за це.
Підтримку можна черпати зі спільних мрій і майбутнього, виховання дітей… Заради цього людина має зберегти своє життя”, – додає Катерина Гольцберг.
У партнера у безпеці можуть виникати так звані “емоційні ями”. Він потребуватиме, аби її коханий чи кохана часто переписувались чи підтримали розмовою, аби вони були поруч фізично.
У цьому випадку психологи радять набирати номер не партнера, а іншої близької та довірливої особи, що знаходиться у безпеці.
Це може бути подруга, мама, сестра, брат або ж психолог. Будь-яка людина, котра може заспокоїти й “натиснути” на внутрішні резерви самоконтролю.
“Нині підтримка має виходити від тієї людини, котра в тилу і в безпеці, а не від людини, котра в небезпеці і воює. Партнеру на фронті не стане легше через те, що ви боїтеся за нього і ридаєте в слухавку.
Опиратись треба на тих, хто так само в безпеці. Контактів “з фронтом” буде і так мало, бо там є чим займатись.
Цю негативну енергію і переживання варто виговорювати в тилу, аби до партнера не приходити з усіма переживаннями”, – розповідає психотерапевт Анна Шийчук.
Різний досвід – різна допомога
Психотерапевт Марія Жиган радить також дізнатись у партнера, що для нього буде сприйматись за підтримку.
Наприклад, партнери можуть домовитись, зідзвонюватись щодня, розповідати про дітей і рідних, говорити про почуття чи мріяти про майбутнє. Що з жестів буде відчуватись партнером за підтримку. Далі залишається лишень дотримуватись домовленостей.
Варто розуміти й те, що людина котра знаходиться на передовій, ймовірно, може не хотіти говорити про пережите. До цього треба поставитись з розумінням і не тиснути на партнера з одкровеннями.
“У багатьох чоловіків є установка, що якщо він розкаже про свої почуття страху чи відчаю, котрі переживав в момент бойових дій, то він слабкий.
Жінки військових часто кажуть, що він закрився, а я почуваю себе непотрібною. Тут варто усвідомити, що у дану мить мова йде не про вас, а про особливість характеру людини – вашого чоловіка.
Якщо військовий більш емоційна людина, то партнер може підтримати розмовами, але я раджу звертатись за допомогою в професійне середовище”, – наголошує Марія Жиган.
Психолог радить, знайти для військового ветеранську організацію, котра нині найкраще підтримує тих, хто був на фронті. Також знайти для себе психологічну групу підтримки – окремо від чоловіка для тих, хто був в тилу. Реабілітуватись нарізно, бо чоловік і дружина мають різну травму.
Психотерапевт і військовий Валерій Ільчук зазначає, що не кожна подія – якою б вона травматичною не була – призведе до травми. Усе залежить від індивідуальних особливостей людини. Проте наскільки військовий чи військова отримали травму, можна оцінювати лише через пів року після закінчення війни (повернення з фронту).
“Партнер, котрий знаходиться в тилу, може отримати вторинну травму за рахунок переживання за рідну людину. Не треба знецінювати цей досвід, адже рідні, котрі не є на фронті, можуть травмуватись ще більше.
На фронті не до емоцій і осмислювання. Там стріляють – треба вижити. Травма – це зупинений сором і страх, в організмі людини немає ресурсу переварити пережите.
Травмуються, як правило, обоє партнерів, але у них різний досвід: участь у бойових діях і переживання за близьку людину, котра була під загрозою смерті”, – розповідає психотерапевт Валерій Ільчук.
З досвіду Валерій додає, що психологічної допомоги потребують більше ті, хто не був на передовій. Людина в тилу переживає більше, бо надумує безліч химер, тим самим шкодить своєму психологічному здоров’ю.
Також психологи радять підготувати себе до того, що після закінчення війни обоє партнерів дуже зміняться. Їм потрібно буде заново “знайомитися” і вибудовувати стосунки. А поки один одного варто підтримувати та не забувати говорити, що ви кохаєте і чекаєте вдома.
Аліна Курлович, спеціально для УП.Життя
