Владико, в травні ми відзначали 100 років від дня народження Йоана Павла ІІ, поділіться Вашим особистим досвідом спілкування з папою.
Було багато таких зустрічей. Перша в 1975 році. Тоді святкували ювілей заснування Львівської митрополії, але також і Перемишльської дієцезії, де я навчався в семінарії. Тоді всі єпископи Польщі приїхали на святкування до Перемишля, в тому числі і кардинал Войтила. Перша моя особиста зустріч з ним відбулася за столом. Під час урочистої вечері, кілька семінаристів мали допомагати за першим столом, де були і кардинал Вишинський, і кардинал Войтила, і багато інших польських митрополитів. Оскільки руки у більшості клериків тремтіли від присутності таких поважних гостей, то за стіл настоятелі вирішили вибрати тих, хто не боїться. Серед інших – і мене.
Професор Яворський був близьким приятелем папи і їздив до нього в Рим на всі свята та літні канікули. Папа завжди кликав його і чекав: “Мар’янку, приїжджай”.
Коли Яворський став єпископом в Любачеві, то на великі свята мав залишатися вдома, правити урочисті літургії, а тільки потім їхав до папи. Так було і на Різдво. Лише після нового року він збирався виїжджати і взяв мене. В групі було близько 50 осіб.
Коли папа нас прийняв, то почав жартівливо нам дорікати: “Що ви зробили з Яворським, бо коли ще не був єпископом, то відразу їхав до мене, а це перший раз, як він не приїхав на Різдво!” І тоді я спонтанно відповів йому: “Святіший Отець, так а хто його іменував єпископом: ми чи Ви?” Всі завмерли. Яворський почервонів.
Але папа вмить розрядив ситуацію: “Ти добре сказав, єпископ має бути з вірянами. Але він молодий єпископ також добре зробив – відслужив свята, а потім, як і завжди, приїхав сюди та й ще вас привіз”. Атмосфера була чудовою на тій зустрічі.
І таких зустрічей було багато-багато, бо Яворський кілька разів на рік їздив до папи, а ми з ним. І було багато обідів, а ще частіше вечерь, які не раз тривали годину і більше. На одній із таких зустрічей папа запитав мене: “Про що ти думаєш?”
А був то 1999 рік. А я спонтанно відповів: “Святий Отче, я був секретарем єпископа в Любачеві, зараз є секретарем архієпископа-митрополита у Львові, я би хотів стати секретарем кардинала у Львові”.
Знову всі завмерли, а папа відповів: “Ти добре думаєш”. Бо рік тому в 1998 році папа іменував Яворського кардиналом in pectore (у серці), а в 2001 році офіційно об’явив про це на цілу Церкву.
В 2001 році я був серед організаторів в часі папського візиту в Україну. Приїхало дуже багато людей, було мало місць, а тому, коли папа перебував в резиденції Яворського, не було де їм зустрітися. В кінці кінців організували зустріч в кімнаті Яворського, де зосталися самі понтифік, кардинали Яворський, Гузар, Содано, і також я. Розмовляли дуже довго. Йоан Павло ІІ зняв свій папський пояс, а коли поїхав, то забув його. Я тоді зрадів, думаючи, що буде нам реліквія, коли на ранок зателефонувал особистий секретар папи Дзівіш і запитав про пояс.
Я кажу: “Не знаю”.
Отець Дзівіш: “Як це не знаєш? Папа був у вас і повернувся без пояса”.
Я: “Ну от так, не знаю”.
Але виявилося, що у папи не було іншого поясу, тож довелося віддавати.
І таких зустрічей було багато, і також я знав чим жив, про що думав папа від Яворського, бо все життя вони були дуже близькими приятелями.
Коли папа Йоан Павло ІІ помер, кардинал Яворський мав дуже слабке здоров’я і штучний стимулятор серця. Він збирався летіти на похорон і конклав, лікарі забороняли.
Тоді кардинал відповів: “Господь зробить, що треба, ви маєте мені допомогти”.
І от після похорону і конклаву він повернувся. Незважаючи на тяжкість перельотів та щільний графік у Римі, він почувався добре. Однак все одно пройшов обстеження. Лікарі здивовано встановили, що все в нормі. Тоді він їм згадав: “Я ж говорив, робіть що можете, а Господь потурбується про решту”.
