Сьогодні владика ділиться для сторінки Львівської архідієцезії, як це – виконувати служіння впритул до лінії фронту, що найчастіше говорить своїм вірянам і людям, яких зустрічає на своєму шляху у цей нелегкий час, а також розповідає чи залишилися священники на тимчасово окупованих територіях і віряни у храмах Харківсько-Запорізької дієцезії.
Які Ваші враження від перебування у Львові? Почуваєтеся тут безпечніше ніж у Запоріжжі?
Сирени, які виють у Львові, нагадують мені і всім, що ціла Україна у небезпеці – як Запоріжжя, так і Львів. Але тут кількість віруючих та атмосфера молитви дають спокій душі і людина не зважаючи на обстріли і сирени тут спокійніша. Тому для мене перебування у Львові це і духовний, і емоційний відпочинок.
Запоріжжя близько до фронту, багато людей буди змушені покинути свої домівки. Скільки парафіян залишилося у парафіях дієцезії?
Більше половини наших парафіян виїхало до Польщі чи Західної Європи, деякі у Львові. У перші тижні війни це було дуже відчутно, а потім почали приходити нові люди. Війна змусила задуматися про сенс усього. Вони побудували собі гарні будинки, але бачать, що завтра їх може не бути. Тож який сенс праці, грошей? Збирали на машину, квартиру, а потім прилітає ракета і люди все втрачають. А сенс всього у Бозі. І знаю таких людей, які прийшли до нас саме у пошуках сенсу і вже багатьох я повінчав, приготував до Першої сповіді та Причастя, деякі готуються до хрещення. Люди мають прагнення знайти сенс життя і тепер знаходять його у Бозі. Війна показала, що сенс життя не у матеріальних речах – людина яка вчора мала все, сьогодні немає нічого. Єдина безпека і захист у Бозі, бо навіть щодо безпеки грошей в банку не можна бути впевненими. Також хлопці, які приїжджають з фронту, свідчать, що в окопах невіруючих немає. Тож тепер маємо таку нову хвилю в парафії тих, хто до війни не дуже був зацікавлений церковними справами, а тепер хочуть дуже глибоко торкнутися до ключових запитань.
Чи здійснюєте якесь особливе служіння для військових, чи маєте підготованих капеланів, які служать для воїнів ЗСУ?
Маємо капелана. Отець Олександр Карапетян постійно на фронті, він вже два роки офіційно є капеланом ЗС України. Коли приїжджає, то розповідає, як хлопці справді просять допомоги, поради, благословення, сповіді. І на фронті теж відчувається єднання християн. До священника приходять усі конфесії – і православні, і греко-католики і протестанти навіть просять про сповідь. Їм ніхто у їхніх протестантських спільнотах не пояснив, що священник має реальну владу відпускати гріхи, а зараз вони просять про сповідь. А ще буває, що приїжджають військові пізно ввечері, щоб завантажитися і вночі повертатися назад на фронт. Ми готуємо їм якісь пакунки, бо знаємо, що найчастіше просять про солодощі, бо каші, консерви у них є, а хочеться ще солоденького і кави, чаю, соків. Але перше ніж завантажити машину, вони просять про сповідь і причастя, а потім вже беруть те, що дамо. Радіє серце, коли бачиш, що люди, які захищають нашу державу, знають якої міці потребують найбільше. Вода потрібна, хліб потрібен, але найбільше все ж потрібна благодать Божа і Божий захист. Сила наших воїнів – величезний дух. І тут подяка для всіх людей, які підтримують щоденною молитвою наших хлопців, але також не забувають і про їжу, і навіть про солодощі, яких також потребують там, на фронті.
Чи багато священників у вашій дієцезії були змушені залишити свої місця служіння?
На окупованих територіях не залишилося нікого, тому що це був би кінець їхнього життя. Ця війна проходить за дуже брутальним сценарієм. Після 2014 року наші священники служили навіть в Донецьку і Луганську, але ситуація постійно погіршувалася. А тепер вже не було варіантів: я не дозволив залишитися навіть тим, які про це просили, зрештою, просили всі. Руські солдати розцінюють католицьких священників, як шпигунів Ватикану, як це робили свого часу НКВДисти, тож їхня доля була би однозначною. Також я не дозволив залишитися нашим черницям. Зґвалтування, катування – це наслідки теперішньої війни і я наполягаю, щоб сестри не поспішали повертатися, поки не закінчиться війна. У наших храмах у Бердянську та Мелітополі тимчасово служать зараз брати греко-католики, які залишилися. У Маріуполі служіння неможливе, навіть монастир паулінів був зайнятий. Щоправда тепер його повернули назад. Зараз шукаємо там наших людей. Є навіть священники, які готові туди поїхати ризикуючи життям, якщо буде кому служити. Наша Церква відважно свідчить свою турботу про вірян і ті священники, які не можуть повернутися у свої парафії, шукають парафіян, які не змогли виїхати і передають їм кошти на хліб і ліки, тримають зв’язок і дбають про них, як можуть.
Що ви найчастіше говорити своїм вірянам і людям, яких ви зустрічаєте у цей важкий час?
Я говорю їм, щоб не боялися. Ця війна веде до перемоги. Без цієї війни не було би перемоги. Це дуже важлива війна і тому такі великі жертви – стільки загиблих та поранених, а ще не кінець. Йдеться про визволення не лише України, але також Європи і світу від неправди, від тоталітаризму, який має свої коріння ще у жовтневій революції. І ця місія лягла на Україну, на всіх нас, на воїнів і на людей, які залишилися і допомагають воїнам, які моляться, тому що вони також на лінії фронту. І тут у Львові, парафіяни, які кожного дня просять Бога про захист воїнів, жертвуючи свій час на глибоку молитву, на розарій, який теж зброя і окупанти бояться цієї молитви ще більше ніж наших танків чи автоматів. Кожний хто молиться, переживає, жертвує піст, жертвує гроші на військо – він також на лінії фронту і коли ця війна закінчиться це буде перемога усіх нас.
