Під час Майдану Юлія рятувала поранених на Грушевського. Потім викладала тактичну медицину, а коли почалась війна на Донбасі, разом із створеним нею підрозділом добровольців “Янголи Тайри” евакуювала поранених українських бійців із передової.
“До Маріуполя понад 600”, − відповідає вона на запитання, скільки життів урятували “янголи” до 24 лютого 2022-го. Три наступні тижні для неї злилися в один довгий день у маріупольському мобільному шпиталі, який став притулком для військових і цивільних.
16 березня Юлія Паєвська потрапила в полон, коли автобусом вивозила з Маріуполя у бік Запоріжжя жінок та дітей.
За день до цього їй удалося передати картку пам’яті зі своєї натільної камери журналістам Associated Press. Вони провезли карту через 15 російських блокпостів − 256 гігабайтів відеохроніки, знятої очевидцем агонії півмільйонного міста.
Про подробиці перебування в полоні Тайра говорить мало. Перші кілька днів без їжі та води. Мінус 10 кілограмів ваги за три місяці. 22 жінки у камері площею три на шість метрів. Щоденне, по кілька разів на день, виконання гімну Росії.
Юлія вийшла на волю 17 червня. Деталі обміну дотепер не розголошуються жодною зі сторін. Російські пропагандисти, які до того встигли випустити в ефір 47-хвилинний фільм “Тайра – жінка на прізвисько “Звір””, назвали обмін Паєвської “верхом цинізму та плювком в обличчя нашим полоненим”.
За місяць після звільнення Юлія Паєвська розповіла pravda.com.ua про відчуття повноти життя на передовій, про те, чому на “нулі” не буває атеїстів, чому вона не відчуває щастя від смерті ворога, і про безцінний для неї досвід трьох тижнів у блокадному Маріуполі.
Далі – пряма мова Юлії.
З дванадцяти дітей моєї прабабусі двоє померли під час Голодомору 1933-го. Ще двоє загинули під час Другої світової.
Один із моїх дідусів був військовим, командиром ескадрону. Свого сина він не побачив – дитина народилася після того, як в 1938-му діда розстріляли за доносом.
Другий дідусь був льотчиком, розвідником, воював на Ленінградському фронті під час блокади. Я намагалася з нього вичавити щось про війну. Але він розповідав дуже мало, кілька епізодів – скоріше кумедних, ніж героїчних.
Приміром, про те, як йому потрібні були свідчення “язика”, щоб підтвердити результати аерофоторозвідки. Він поїхав на передову, де стояли балтійські матроси. Вони уважно вислухали та сказали: “Нема питань, зробимо. А що таке “язик”?”. Він докладно пояснив, що потрібен полонений німецький офіцер. Вони відповіли: “Добре”, і пішли собі на вилазку. Повертаються, на багнетах гвинтівок приносять німця-генерала і кидають діду під ноги. Дід каже: “Хлопці, він же ж нічого вже не скаже, мені потрібен був живий”. Вони просто не зрозуміли. Буває.
Лише тепер я розумію, чому він уникав серйозних розмов про війну. Є речі, які ніхто і ніколи не зрозуміє, якщо сам не був на фронті.
Дід сформував у мені стрижень, який можна зламати, але не зігнути. Моя спина гнеться лише над пораненими і перед Господом. Все. Це іноді шкодить, коли треба просто прогнутися, нічого особливого. Але все одно не дуже виходить.
Головне, чого мене навчили в сім’ї – жити так, щоб не було соромно. Можливо, через це я сприймаю життя не в цій секунді, де ми зараз, а в розгортанні. Намагаюсь діяти так, щоб потім можна було без огиди дивитися на себе в дзеркало. Я занадто лінива для того, щоб колись виправляти свої помилки.
Із щоденника Юлії Паєвської. 4 березня 2014 року
“Кажуть, кожне покоління мусить мати свою війну.
Ще кілька днів тому я була впевнена, що війна мого покоління прогриміла пострілами і спікалася кров’ю на бруківці Інститутської та Грушевського.
І коли знов і знов приходила туди уже після, занурювалась в густу, як кисіль, людську скорботу, ковтала люті сльози і не могла збагнути, чому моя знаменита каска все ще на моєму лівому плечі. Вже ніби нема сенсу, донька питає: “Нащо ти її береш, мамо?”. А я, ідучи на Майдан, все одно брала її з собою…
Коли сусідня імперія оголосила війну моїй, тільки що здобутій, вистражданій Україні, все стало ясно. Це було передчуття у наших обідраних до самих голих нервів душах.
Знаєте, що я знайшла там, блукаючи між плямами крові, кулями, осколками, уламками та випаленими плямами? Ще один труп – це наш страх помер там разом із героями Небесної Сотні”.
Війна
Я – парамедик, і наш добровольчий підрозділ ніколи не брав зброю на “нуль”. Якщо я буду вести вогонь, втрачу час, а поранений втратить життя через те, що я загралася у “війнушку”. Моя справа – довезти пораненого до госпіталя живим.
В бойових умовах у тебе загострюється інтуїція, і ти можеш навіть передбачити дії ворога. Було таке, що ми їдемо з пораненим, і я кажу водію: “Повертай на іншу дорогу”. Ті, хто зі мною давно, навіть не питають “Чому?”. Мовчки повертають, а туди, де ми мали бути цієї миті, щось прилітає.
Я індивідуаліст, але всі евакуації поранених робила не сама. Це завжди командна робота. І задача командира, щоб команда працювала, як швейцарський годинник – насправді це найважче.
Свої якості індивідуаліста я використовую, щоб правильно організувати тих, хто мені підпорядковується, або для того, щоб підкоритися. Бо якщо ти не вмієш підкорятися командиру, ти не можеш сам бути командиром.
Якось ми з другом довезли 300-го до шпиталю. Вийшли, сіли в машину, закурили й уважно подивилися один на одного.
Ми були щасливі. Ми все правильно зробили. Ми розуміли, що чийсь син тепер точно виживе. І це було круто.
І раптом мій напарник прошепотів: “Знаєш, якось генерал Роберт Едвард Лі сказав: “Слава Богу, що війна така жахлива, інакше ми любили б її надто сильно”.
Війна дає швидкий відгук на кожну твою дію. Снайпер зробив постріл і одразу отримав підтвердження, що спрацював правильно. Ти довіз пораненого до шпиталю і впевнився, що він житиме. В мирному житті такий швидкий і сильний відгук на твої дії люди зазвичай не отримують.
Війна загострює всі відчуття. Все настільки смачне, настільки живе…
Я повернулася з полону і просто насолоджуюсь теплим вітром на плечі, спілкуванням з адекватними людьми, доброзичливим псом на вулиці – у полоні собаки були навчені не спілкуватися, а дещо іншим речам.
Відчуття повноти життя на війні – це щось фантастичне. Коли смерть поруч, ти як ніколи відчуваєш себе живим.
Із щоденника Юлії Паєвської. 12 квітня 2017 року
“Неможливо звикнути до смерті.
Щоразу мені здається, що світ повинен зупинитися, зависнути на хвилину, вибухнути. Здається, що все має зникнути, втратити вигляд і сенси, але світ залишається тим самим, і лише частина моєї душі ридає глибоко всередині, і це аж ніяк не проявляється зовні.
Але.
Вчора в маленькому прифронтовому місті в тихій кав’ярні однорічний пацан посміхнувся, побачивши мене у формі. Мама його з гордістю сказала: “Що, дорогий, будеш військовим?”. Обняла і притиснула до грудей скарб.
А я сиділа над філіжанкою кави та ковтала сльози. Я ніби побачила їх усіх. Пацанів і чоловіків, життя яких війна взяла як жертву.
Я навчилася упокорюватися, але не можу звикнути”.
Смерть
Мене не тішить смерть, навіть смерть ворога. Коли гинуть ті, хто “валить” по нас, я не відчуваю радості. Мені тільки легше на душі від того, що більше залишиться в живих моїх побратимів, що в моїх “янголів” буде менше роботи. І рідше доведеться відмивати машину від крові.
Я могла сказати пораненому росіянину: “От навіщо ж ти приперся сюди?” Але в цьому не було ненависті навіть попри те, що я на власні очі бачила наслідки їхніх дій.
Можливо, мене хтось засудить, але я не воюю з пораненими. Він лежить переді мною, без зброї, і йому загрожує смерть. І цієї миті я до нього ставлюсь як до людини, яка перед обличчям смерті може щось зрозуміти. На це надії небагато, але раптом.
Зараз я реагую на смерть не так гостро, як раніше. Але якщо хтось з медиків вам скаже, що звик до смерті – це бравада. І за цим моторошним медичним гумором, особливо у військових медиків, ми просто ховаємо свій біль.
Смерть неминуча, вона жінка вперта і своє візьме. Можна лише торгуватися за годину, день, місяць, життя. Але бувають моменти, коли торг недоречний.
Таких моментів безліч. Приміром, коли біжу за пораненим кілька кілометрів і знаю, що під прикриттям кулемета працює ворожий снайпер. Я розумію, що він мене бачить, і краще перечекати або піти в обхід. Але я маю інформацію, що наш поранений боєць – важкий, і якщо я забарюся, то він скоріш за все загине. І я свідомо ризикую.
Є речі страшніші за смерть: зрадити себе, втратити побратима через те, що тобі страшно. І ти йдеш, попри цей страх.
Із щоденника Юлії Паєвської. 20 грудня 2018 року
“Я точно знаю – у богів є почуття гумору.
От зібралася я вранці зробити собі філіжанку еспресо, заправила в свою стареньку кавоварку, натиснула кнопочку, старенька загула діловито, старанно, але жодної краплинки в мою чашку не впало.
Я зітхнула і повторила маніпуляцію з тим самим результатом.
І тут дзвонить телефон: у трубці дівчина дуже чемно і радісно пропонує презентувати якусь нову суперкавомашину, і готова приїхати до нас прямо ось сьогодні. Разом із машиною.
Я говорю: “Серйозно? Точно-точно?”.
Вона: “Ну, звісно, ми приїдемо. Давайте адресу”.
Я: “Записуйте. Широкине, вул. Декого, на виїзді з Маріуполя наберете цей номер, ми вас зустрінемо”.
Пауза секунд десять…
Вона: “Вибачте…”.
Відбій…
Жарти жартами, а моя старенька кавоварка все це почула, їй, напевно, стало соромно, і я отримала свою філіжанку ранкового еспресо”.
Бог
Атеїстів на “нулі” я не зустрічала, жодного. Коли пахне смаженим, всі згадують про Бога. Занадто багато див там відбувається. Пояснити одне ще якось можна, друге – за вуха притягнути, а третій випадок збігом обставин вже ніяк не пояснити – не натягується, як сова на глобус.
Ще в дитинстві я зрозуміла, що Бог, якого шукають десь зовні, на небі, в храмі або ще десь, він ні фіга не зовні, а всередині тебе. Обдурити можна кого завгодно, навіть себе самого, але не цього Бога, який сидить всередині.
В моєму житті було багато доленосних збігів. Життя – це такий ланцюг причин, наслідків, мрій, сподівань, передчуттів. Одне тягне за собою інше. І якщо ти лишаєшся собою, на виході отримуєш пазл, який нібито складається сам. Наче не ти складаєш цей малюнок, а всі його дрібні деталі самі знаходять свої місця. І навпаки – якщо зраджуєш себе, все розсипається.
Кільком моїм знайомим в 70 років раптом відкрилося, що життя закінчується, а вони нічого не зробили. І навіть те, що зробили гарного, вони знецінили через те, що були колись нещирі передусім до себе.
Де є Бог, коли гинуть діти внаслідок обстрілів? Чесно? Публічно сказати, що я думаю з цього приводу, не можу, а брехати не хочу. Тому давайте просто відкладемо це питання на потім.
Із щоденника Юлії Паєвської. 25 серпня 2017 року
“Коли мені стає нестерпно, коли здається, що все марно і накочує свинцева втома, завжди знайдеться “доброзичливець”, який почне шепотіти солодким голосом у вухо: “Зупинись. Досить. Ти достатньо зробила. Подумай про себе”.
Ось цієї хвилини я усвідомлюю, що, якщо піду, легше не стане. Ні мені, ні тим, за чиєю спиною я стою, хто розраховує на нашу допомогу будь-якої хвилини.
Дякую за нагадування, “доброзичливець”.
Я точно знаю: легше не стане”.
Маріуполь
Напередодні 24 лютого передчуття були паскудні, але мозок відмовлявся повірити. Я себе вмовляла, що вторгнення, якщо буде, то локальне.
23-го ми їхали до Маріуполя з моїми друзями – Юрієм Гудименком і Сержем Марком. Вони страшні троляки, і ми всю дорогу ржали.
А потім були три тижні в Маріуполі, коли я практично безперервно працювала в 61-му мобільному шпиталі. Ці три тижні перевершили за насиченістю Майдан 2014-го. Хоча раніше здавалося, що це неможливо, бо на Майдані було дуже багато поранених і травмованих, вони швидко мінялися, і час був дуже спресованим.
Блокадний Маріуполь – це було безкінечне… вибачте, інше слово не можу підібрати… пекло. Але цей досвід смертей, поранень, страждань я вважаю найціннішим досвідом свого життя.
Цей досвід занадто дорогий. І я ще на стадії його осмислення. Не думаю, що швидко впораюся з цим.
Із щоденника Юлії Паєвської. 1 червня 2019 року
“Мала!
Я працюю ангелом на цій війні. Щоб чиїсь діти повернулися додому живими, я пішла на фронт, я думала, що це закінчиться незабаром.
Але війна триває нескінченно і раптом через 5 років я виявила, що ти майже доросла.
Але всі ці 5 років не було жодної секунди, щоб я не згадувала про тебе.
Пробач мені, дитино. У ангелів дивна доля”.
Полон
У в’язниці будь-яка новина сприймалася як щось надзвичайне. Іноді хтось із вертухаїв вмикав телевізора, звідки неслися шматки їхніх “новин”. Події на фронті в них подаються так, що Україна взагалі вже знищена. Деякі полонені в камері починали вірити в ту брехню, яка відгризає від них шматок за шматком.
В камері якимось дивним чином виникла книжка “Молода гвардія”. Колись нам викладали її в школі, і мені було цікаво перечитати. Свого часу вона була дієва як зразок комуністичної пропаганди і своєї цілі безперечно досягала. Зараз можу оцінити її літературну “цінність” і те, як вона побудована, щоб вплинути на свідомість.
Смішного в полоні було мало, але іноді ставалось. Уявіть, при обшуку якийсь дядько копирсається в пакеті з моїми речами, раптом підривається, біжить до мене і верещить: “Откуда у тебя это? Откуда, шпионка?” Думаю, що ж він знайшов, там усілякі жіночі речі. “Откуда у тебя зубная паста производства Великобритании? Где ты ее взяла?”. Ну, насправді, звідки в мене може бути зубна паста! Кажу йому: “В магазині купила, в “Епіцентрі”.
На “інтерв’ю” так званих журналістів НТВ мене привели одразу після допиту, і я була, м’яко кажучи, знесилена. Сиділа в кайданках, наді мною висіли якісь люди. Через те не одразу зрозуміла, що відбувається. Але швидко розібралася і намагалась фільтрувати свої слова так, щоб із них не можна було потім нічого толком нарізати.
Але насправді їм було все одно, що я говорю. Їм потрібна була картинка. Вони навіть не заморочувалися, щоб воно виглядало хоч трохи природньо.
Юлія Паєвська: Найважчим у в’язниці для мене була абсолютна невідомість, що з сім’єю
Після звільнення з полону я жадібно поглинала інформацію за три місяці, вкрадені у мене у в’язниці. Рахувала втрати серед друзів, близьких друзів, знайомих.
Скільки найдостойніших пішло від нас. На цвинтарі, куди я прийшла провідати свого друга, випадково побачила могилу іншого близького друга, який загинув у травні, поки я була в полоні.
Війна виносить на гребінь найнеймовірніших людей і впивається їхньою енергією та кров’ю. Так створюється майбутнє, яке ми не побачимо, але побачать його наші діти. Хтось цеглину покладе в цю будівлю, хтось красивенну колону.
В мирному житті люди можуть дозволити забути своє призначення. А в такі моменти як сьогодні, гостро відчуваєш свою причетність до творення чогось більшого за свою особисту долю. Це те, що згадуватимуть і тисячу років по тому.
Жодного номера тих, хто загинув, я не видалила з телефона. Вони всі зі мною.
“Цей біль не залишає.
Я знаю, що ти відчуваєш, коли схиляюся над ношами, над твоїм змученим тілом, нашпигованим металом, що кровоточить і тремтить під моїми пальцями…
Я знаю, що ти відчуваєш, дивлячись у моє обличчя перемазане світлим попелом та чорною донецькою землею.
Страху більше нема. І це чудово. Я посміхаюся тобі, брате, щосили посміхаюся. Тому що ця посмішка може виявитися останньою з усіх, що ти бачив у житті. І ти вдивляєшся в мої риси і вгадуєш у них подібність до тих, хто дорогий тобі і кого ти прикривав усі ці місяці в окопі. Я знаю, що довезу тебе живим. Обов’язково.
Але цей біль ніколи мене не залишить”.
Михайло Кригель
Джерело: pravda.com.ua
